Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

донькою священика (вона потім вийшла заміж за ветеринара), — уже не пригадую, коли саме це було — навесні чи восени, — різкий порив вітру вкрав цю легку, мов пір’їнка, прикрасу моєї голови. Капелюх покотився, а потім поплив, наче вітрильник. Я побіг за ним, але марно. Я із розпачем дивився, як він пливе за течією, і Елізабет, моїй тодішній коханій, ніяк не вдавалося втішити мене, хоч як вона старалася.

Уже аж коли я став референдарем, а потім асесором, я зміг дозволити собі брилі кращої якості, з фірмовою биркою на стрічці. Ці капелюхи все ще були модними, аж поки одного дня наприкінці літа кількатисячні натовпи чоловіків у солом’яних крисах не вийшли на вулиці великих та малих міст, — я тоді теж стояв у такому натовпі в центрі Шверина, біля приміщення Верховного суду, поряд із жандармом, який посеред вулиці зачитував імператорський указ про оголошення воєнного стану. Тоді сотні «циркулярок» злетіли в повітря, а їхні власники миттю звільнилися від нудного цивільного життя й добровільно поміняли — дехто з них назавжди — свої блискучі солом’яні капелюхи кольору жовтцю на польові каски кольору хакі, які ще називали «пікельгаубе».

1903

На Трійцю, приблизно пів на п’яту, була фінальна гра.

Ми, мешканці Лейпциґа, сіли в нічний потяг: одинадцятеро наших гравців, троє запасних, тренер команди та двоє чоловіків із керівництва клубу. Який там спальний вагон! Ясно, що всі, і я також, їхали третім класом, нам і так ледве вдалося назбирати гроші на дорогу. Але наші футболісти без жодного кривого слова вляглися на тверді лавки і відразу ж за Ульценом дружно захропіли.

В Альтоні ми вийшли у досить-таки пом’ятому одязі, але повні сил. Як і всюди, тут на нас чекало звичайне футбольне поле для тренування, через яке навіть пролягала посипана гравієм доріжка. Жодні протести тут би не допомогли. Пан Бер був із футбольної команди «Альтона 93», а тому міг об’єктивно судити наш матч; він уже розкреслив піщане, але загалом бездоганно рівне футбольне поле, обгородив його грубим шнуром, а лінію посередині власноруч позначив стружкою.

Наші супротивники, хлопці з Праги, завдячували своїм приїздом сюди неуважності керівництва клубу в Карлсруе, яке повелося на примітивний трюк і, повіривши у брехливу телеграму, не поїхало разом зі своєю командою на відбірковий чемпіонат до Саксонії. Тож Німецька футбольна спілка оперативно відреагувала на ситуацію — і послала зіграти у фіналі команду з Праги. Це, до речі, був перший фінал, який справді відбувся, до того ж у гарну погоду, тож пан Бер зміг зібрати з приблизно двох тисяч глядачів чималеньку суму за вхідні квитки; гроші він поклав до бляшаної скриньки. Однак навіть цих майже п’ятисот марок не вистачило на всі витрати.

Перед самісіньким початком сталася катастрофа: вже от-от мав пролунати свисток, аж тут з’ясувалося, що немає м’яча. Пражани запротестували. Але глядачі не дратувалися, а реготали. Коли ж шкіряна куля врешті з’явилася на середній лінії, з глядацьких трибун почулися гучні крики радості. Починати випало нашим супротивникам, вітер і сонце були в них за спиною. І вже незабаром вони опинилися просто перед нашими ворітьми; штрафний зліва — і нашому довжелезному воротареві Райдту лише дивом удалося врятувати «Лейпциґ» від першого голу. Ми тримали оборону, але подачі з правого боку були жорсткими. Пражани мали надійного воротаря Піка. Потім перед нашим штрафним майданчиком зчинилася бійка, і нам забили перший гол, — і ми змогли вирівняти рахунок аж у кінці першого тайму, перед самою перервою, після цілої серії відчайдушних контратак.

У другому таймі команди помінялися місцями, і нас уже неможливо було зупинити. Менш ніж за п’ять хвилин Стані та Різо вдалося тричі влучити у ворота, вже після того, як Фрідріх забив наш другий гол, а Стані — перший. І хоча пражани забили ще один — коли ми трохи послабили оборону, — але, як то кажуть, уже було пізно, і наш тріумф не знав меж. Нас не зміг зупинити навіть меткий півзахисник Робічек, який постійно фолив нашого Стані. Після того, як суддя Бер дав попередження Робі за нечесну гру, Різо, вже перед фінальним свистком, забив сьомий гол.

Пражани, яких так сильно хвалили, всіх розчарували, особливо їхні нападники. Забагато задніх передач, занадто мало активності на штрафному майданчику. Потім усі говорили, що Стані та Різо були героями дня. Але це неправда. Вся команда грала чітко, мов одна людина, хоча Бруно Станішевський, якого ми називали Стані, вже тоді дав нам відчути, наскільки важливими стануть у майбутньому польські гравці для німецького футболу. Й оскільки я ще довго був у складі керівництва нашого клубу, а в останні роки відповідав за касу і часто бував на виїзних матчах, де не раз бачив Фріца Щепана та його зятя Ернста Куцорру, які застосовували знамениту тактику, що принесла найбільші тріумфи команді «Шальке», так званий «шалькер крайзель»[1], тож можу цілком переконано заявити: починаючи з чемпіонату в Альтоні, справи німецького футболу пішли вгору не в останню чергу завдяки завзяттю у грі онімечених поляків, які були особливо небезпечні для воріт суперника.