Антон Дмитрович Мухарський - Кістяк з Чорнобиля

йшли вони на північ, безперешкодно долаючи всі перепони і кордони, бо стара Ганя вміла робити людей невидимими. Глава друга. ХРІНОВИЙ ОГІРОК

Перунів хутір розкинувся на лівому березі стрімкої річки Прип’ять, з якого відкривався фантастичний краєвид на Чорнобильську АЕС, став-охолоджувач та спорожніле містечко, де допіру з родинами жили атомники, що обслуговували станцію.

На той час хутір теж геть знелюднів. Лишень коти й собаки швендяли серед десятка хат, полюючи на здичавілих кролів та курок, полишених господарями напризволяще. А потім і вони зникли. Дикі звірі іноді забиралися сюди, із подивом обнюхуючи порожні обійстя двоногих хижаків, які колись відлякували їх вогняними палицями.

Оселившись у бабиній хаті, що потопала у квітучих ружах та мальвах, Кость перші дні безстрашно ходив купатися на річку, як це завжди робив на канікулах зі своїми друзяками. Але друзяки поїхали. А самому купатися не так уже й весело.

Єдине, що трохи радувало, — телевізор. Він дивом працював, хоч електрику на хуторі відімкнули давно. Але бабуся якось уміла домовлятися із технікою. Щоправда, замість новин, кінофільмів та «Катрусиного кінозалу» він показував нескінченний серіал про Пед­­ро, Ескобара та Кончітту, котрий бабця слухала дні та ночі, інколи відволікаючись, щоб зварити кашу чи хильнути келишок самогону.

Кілька разів вона намагалася нагодувати й онука, але Кость їсти ніколи не хотів.

Оскільки старенька була сліпа, то не зважала на це, гадаючи, що малий під’їдає десь собі з городу або знаходить харчі в льосі. Картопля того року вродилася як кавуни, а яблука на деревах були розміром з добрячі ананаси.

«Мені б друга якогось, щоб ходити з ним на риболовлю…» — часто бідкався Кость бабусі.

І ось у середині серпня сталося справжнє диво! Серед пожухлої розсади на городі виріс гігантський синій хрін, схожий на огірок. Він мав ручки, ніжки й пишного хвоста, що світився вночі веселкою. А ще вмів розмовляти.

«Я називатиму тебе Педро», — промовив до нього Кость.

«Чого б то?» — здивувався мутант.

«Ну ти ж, здається, хлопчик?»

«Фі-і-і-і, що за дрімучі, неполіткоректні запитання на гендерну тему?» — форкнув хріновий огірок.

«Хіба ти дівчинка? Тоді будеш Кончіттою».

«Я зватимуся Педро-Кончітто, — авторитетно заявив гість. — Бо я — воно. У недалекому майбутньому такими будуть усі. Ти краще скажи, де тут можна попити водички?»

«У колодязі. Тільки вона радіоактивна…»

«Це прекрасно! — вигукнув мутант, набираючи з криниці воду. — Чим більше рентгенів, тим здоровіше. Ну, будьмо, гей!»

Потім хлопчик провів для гостя екскурсію місцевими краями. Особливо Пед­­ро-Кончітто сподобався рудий ліс та розпечене жерло зруйнованого реактора, куди вони спустилися вночі, коли роботи зі спорудження захисного саркофагу припинилися на нетривалу перезмінку.

А ще друзі грали у футбол гарячими шматками радіоактивних ізотопів, ловили в ставі-охолоджувачі флюоресцентних сомів, збирали в лісі білі гриби, під якими того року легко можна було сховатися від дощу, та ласували пізньою малиною, розміром з виноградні грона.

У подібних розвагах минула перша після Великого Вибуху осінь.

А потім прийшла зима.

На той час одяг на хлопчику вже геть зносився. Темно-сині спортивні штани зяяли дірками, а біла майка з емблемою футбольної команди «Динамо» радше нагадувала брудну сіру ганчірку.

«Тобі не холодно, онучку?» — питалася сліпа бабуся, дивуючись чарівній здібності хлопця переносити лютий холод.

«Все гаразд», — сміявся малий, не без здивування спостерігаючи за тим, як з часом шкіра почала відпадати клаптями, лишаючи самі кістки, серед яких гуляв вітер.

Чесно кажучи, у нього трохи мерзла черепушка. Тому напередодні Нового 1987 року Кость насмикав зі стріхи соломи, зробивши таку собі перуку-не перуку, гніздо-не гніздо.

«З цією халабудою на довбешці ти дуже скидаєшся на Енді Воргола», — засміялося Педро-Кончітто.

«Воргол — то хто?»

«Американський художник українського походження. Наша людина».

Глава третя. ЖИТТЄВІ СЕНСИ