Світлана Горбань - Зодчий із пекла

Цокотюха заходити не хоче. Схоже, там холодніше, ніж на дворі. Крижані протяги — від бетонної підлоги до туманної імли височезної стелі. Затхлим запахом поту віє від стін та старих пластикових крісел.

І огидне бахкання промерзлих металевих дверей.

А він сподівався, що останні залізні двері зачинилися за ним сьогодні вранці. У зловісному тамбурі на прохідній колонії. Спочатку заскреготали засуви ззаду. Довга-предовга пауза. І лише по ній зарипіли металеві завіси перед ним.

Він не сіпнувся, не побіг. Затримався на якусь мить. І тоді рушив повагом. На негнучких дерев’яних ногах.

Вийшов. Старанно, від щирого серця вдихнув повітря свободи. І попрямував у бік автостанції — якихось п’ять-шість кілометрів. Боря добре знав — куди. Майже п’ять років щодня подумки проходив цим маршрутом. Уявляв його — наче радісну сонячну подорож. Мріяв про неї. Марив нею. І ось нарешті — амністія.

І ось — довкруж зимно й похмуро, і замість радості — зіщулена стурбованість. І дрижаки на відкритій усім вітрам платформі. А від морозу — тільки стара благенька курточка, під засмальцьованою на згинах плащівкою — збитий грудками сінтіпон, вона вже скоріше демісезонна, про її зимове минуле нагадує лише комір зі штучного хутра. Чорна в’язана шапочка, гострий зголоднілий погляд, нервово напружені плечі — кожен запросто здогадається, звідки він: два останніх роки ХХ століття й три перших у ХХІ привів за ґратами.

Коли поткнувся до малесенького глибоко зануреного в стіну віконця, касирка непривітно штрикнула сполоханим поглядом:

— Хвилин через десять-п’ятнадцять буде приватний мікроавтобус. Проходящий. В будень там завжди єсть місця. Але в них дорого. У піввосьмої буде ще харківський, рейсовий. Тоже проходящий. Ждіть.

Ждати він не хотів. Різниця в ціні здалася незначною. Звісно, він не збирався отак відразу розтринькувати останню копійку, але вирішив виїхати звідси якомога скоріше. Якщо навіть не буде вільних місць, завжди можна домовитися з водієм.

Але стояв він вже півгодини, а мікроавтобуса й видко не було. Натомість, натужно пихкаючи мотором, під’їхав старенький «ПАЗик», і в нього, трошки попхавшись і посперечавшись для годиться, мирно всілися сільські дядьки й тітки зі своїми незмінними торбами та відрами. Дверцята зі скрипом стулилися, й вони швидко рушили чи то в Пронозівку, чи в Калатозівку — туди, де на них чекають рідні домочадці та теплі кімнати, де вони будуть господарями життя, а не надокучливими пасажирами, як на цьому Богом забутому вокзальчику.

Маленькі курці також подалися додому. Стало зовсім пусто.

І безжальний цвях, який він носив у серці останні роки, знову почав пекти. Як завжди, коли на душі порожньо, темно, самотньо… Коли ось так насувається похмурий вечір. Вітер. Хмари. Сніг. І тьмяне чуже світло з промерзлих вікон.

Коли він, остаточно змерзнувши, вирішив-таки податися до злиденного «Версалю», на станційне подвір’я несподівано влетів яскраво-фіолетовий мікроавтобус. Загальмував збоку, наче не хотів мати з цією безглуздою автостанцією нічого спільного.

М’яко чмокнули дверцята, й до туалету повагом посунули кілька гарно вбраних пасажирів.

Половина місць виявилася незайнятими, тому пузатий водій одразу погодився взяти Бориса, хоча й зиркнув на нього недоброзичливим оком та зажадав гроші наперед.

Він, стоячи на морозі й хуртовині, люто длубався в кишенях, шукаючи гаманця. Сердито тицьнув гроші в долоню шоферові. Довго струшував з одягу та черевиків сніг і нарешті пройшов у кінець салону, де диванчиком з’єдналися чотири сидіння. Поставив біля ніг майже порожню сумку.

Ідилія. Нарешті. За вікнами нічого не видно. Щільне скло надійно відгороджує від засипаного снігом осоружного містечка. Попереду, під низькою стелею, мерехтить зірочками екран маленького дорожнього телевізора. М’яко, тепло, пахне шоколадом, парфумами й помаранчами.

Куточок затишної Європи у майже сибірській холоднечі провінційної глушини.

Один за одним повертаються до автобуса пасажири. Попереду, нагородивши нового попутника прокурорським поглядом, вмостилася дебела пані в довгій натуральній шубі. На її високу чорну зачіску пішло фарби та лаку для волосся по півкіла, не менше. І шуба, і волосся — чорні-чорнющі…

А з другого боку від проходу, трохи далі від нього — дуже симпатична дівчина в коротенькій світлій дублянці. Зняла білий беретик і почала розчісувати волосся. Довге, біляве, шовковисте… Таке повинне пахнути літньою галявиною чи сонячним пляжем…

Він спостерігав за цими проявами звичайного життя, наче фільм з заморського побуту дивився.

Цікаво, в чому зараз ходить Леся? У такому ж беретику? В дублянці? Леся, Леся… Де її зараз шукати?

Вдарила металевими молоточками легка мелодія «Нічної серенади» Моцарта — і змовкла. Тільки пара тактів. Улюблена з дитинства музика…

Пані у хутрах приставила до вуха крихітний мобільничок:

— Да. Да. Думаю, десь за півгодини… Канєшно, да… Все, як домовлялись… Ну, всьо. Зустрічай. Цілую.

Які тепер маленькі телефончики… Не те, що колись у Свинаренка, у того він більше на міліцейську рацію скидався… А він-то пишався! Мабуть, тепер тішиться таким же, малесеньким. Але ж і нігті в цієї пави — довжелезні, блискучі! Невже справжні? Як же вона примудрилася відростити такі? Та це ж, щоб не зламати, треба тільки сидіти весь час, пальці розчепіривши! Невже вона хоч щось із такими робить?

Розхлябано похитуючись та тримаючи руки в кишенях, постояв у проході хирлявий хлопчина в обвислій куртці та темних окулярах. Ото ще дивак, тут і так темно! Плюхнувся позаду від дівчини. Щось енергійно жував, під довгим волоссям ритмічно рухалися вуха. Ліве, обернене до Бориса, прикрашала дірочка — цей чувак ще й сережки, буває, носить! Чогось огиднішого для чоловіка годі й уявити…

Мотор загарчав сильніше, затишна маршрутка м’яко покотилась по шосе, покритому ледь помітною крижаною скоринкою. Прокинувся підвішений під стелею телевізор. Фільм пішов з середини. Якась безглузда американська комедія: «Куди ти зібрався, Біл? — Не лізь у мої справи! — Що?! Я вже не маю права? — Про права хай тобі полісмен розкаже! — Ану стій! Стій, кому кажу! — Вжжж! Жжжуу! Трах! Бах! — Ти заплатиш мені, негіднику! За все заплатиш!»

Заплатиш. Оце єдине розумне слово в цьому дурному фільмі. Хтось повинен заплатити. Обов’язково. Не в кіно, а насправді.