Антін Щегельський - Мемуари українського Казанови

і про нещасливе кохання пронизувала тугою мало не кожну юну душу на планеті. Ту пісню співали французькою і в перекладах, наслідуючи хриплуватий голос виконавця, який одного ранку прокинувся знаменитим.

Чомусь вважалося, що інша манера виконання неприпустима. Бо нібито від того і слова, і музика втратять свій первозданний шарм. Власне, Петро дуже довго навіть не здогадувався, що ця пісня належить відомому бельгійцю, а не югославській співачці Радмилі Караклаїч, у виконанні якої вперше почув її в маленькому Подільському селі.

Сьогодні в його оселі лунає хриплуватий голос Адамо:

Tombe la neige Tu ne viendras pas ce soir Tombe la neige Et mon cœur s’habille de noir Ce soyeux cortège Tout en larmes blanches L’oiseau sur la branche Pleure le sortilège…

Петро слухає пісню й подумки повторює українською:

Холодний вечір. В світі і в серці зима. Сніг ліг на плечі, Лиш тебе тут нема. І тоді ішов він, Коли ми стрічались. Він вернувся знову Спогадом любові…

І знову на серці туга. Як колись у юності. Тільки тоді він утратив перше кохання. Нині ж — останнє.

Падає сніг… Розпочався надвечір, і вже котру годину засипає землю, засипає будинки, засипає дерева, засипає все. Тільки не може засипати його чекання. Петро сидить біля вікна, розглядаючи засніжені силуети перехожих. Він намагається упізнати серед них ту єдину, якою живе ось уже понад рік.

Петро І досі не може до пуття збагнути, як те сталося, що він дозволив собі втратити розум. Загубити голову. Та ще й так, що не має жодного бажання відшукати її знову.

А почалося все з відкриття нового транспортного маршруту, який з’єднав їхній масив із центром міста, де Петро працював останніх шість років. Дарма, що там курсували старенькі різнотипні мікроавтобуси, перероблені з вантажних на пасажирські десь у Білій Церкві, на авторемонтному заводі. Головне — зручно. А що ті «бусики» переобладнували в’єтнамські іммігранти-нелегали, то й сидіння в салонах установлювали під свій зріст. Навіть невисокому європейцю важко було втиснутися на сидяче місце. Не кажучи вже про Петра, зріст якого сягав 197 сантиметрів. Саме через ці сантиметри він щоразу намагався сісти в мікроавтобусі так, щоб було куди подіти ноги: боком, або ж позаду, в кінці проходу.

Того разу йому поталанило. Сидяче місце у «задньому проході» виявилося вільним. Праворуч попереду всілася трохи нижча за нього дівчина. «А вона таки досить приваблива», — відзначив подумки й відразу забув про сусідку, бо давно вже звик, що юні красуні — не про нього. Для них він застарий.

Петро поринув у свої клопоти, подумки прокручуючи в пам’яті плани на сьогодні. Коли це раптом його увагу привернула та сама сусідка попереду… Вірніше, навіть не сусідка, а крісло під нею, яке на крутому повороті почало відхилятися ліворуч. Ще мить — і дівчина звалиться на підлогу…

Петро вчасно підхопив руками спинку крісла, яке було прикріплене до підлоги лише за дві ліві ніжки, й тим самим урятував незнайомку від падіння. На наступному повороті все повторилося. Тоді Петро запропонував сусідці помінятися місцями.

— Пусте, — відповіла вона. — Я, звичайно, дуже вдячна вам. Але мені вже скоро виходити.

Петро вже встиг забути ту незначну дорожню пригоду, коли якось уранці знову зустрівся в маршрутці з незнайомкою. Цього разу юнка радо привіталася з ним і посунулася до вікна, запрошуючи сісти поруч. Дорогою роззнайомилися, обмінялися кількома фразами ні про що.

Потім була відпустка, тривале відрядження.

— Я так давно вас не бачила, — майже з докором промовила Ліда при черговій зустрічі. — Куди ви пропали?

Він чомусь аж зрадів і самій дівчині, й особливо докору, що прозвучав у її голосі. Відтоді вже з нетерпінням чекав кожної випадкової зустрічі. Картав себе за те чекання, за знайоме з юності хвилювання, що зненацька прокинулося на старості літ. Нагадував сам собі про різницю в літах. Але нічого не міг удіяти з собою.

А потім були дедалі нові й нові побачення. З інтимом і без нього. Щоправда, з величезними перервами. Але те його мало хвилювало. Бо, як пояснювала Ліда, вона народжена під знаком Близнюків. Тож не здатна тверезо керувати своїми вчинками й досить часто пливе за течією. І чим довшим було чекання, тим радіснішим — володіння цією прекрасною і юною богинею.

Все те він тепер згадує, як казковий сон, від якого не хочеться прокидатися. Бо настав день, коли Ліда заявила, що виходить заміж і тепер навряд чи їм удасться хоч зрідка бачитись. А ще натякнула, що вагітна від нього…

— Але те нехай тебе не хвилює, — сказала, як відрізала. — Сина я народжу своєму чоловікові. А ти постарайся забути про все.

Сніг кружляє. Й байдуже йому, що там, на третьому поверсі бетонної багатоповерхівки, тужить душа самотнього старого дурня, який дозволив собі закохатися в юнку. Батька, якому не судилося побачити своє дитя.

І хоча Ліда вже давно живе в іншому мікрорайоні, він і досі щоранку чекає її на зупинці, а ввечері сідає в маршрутку, з надією, що по дорозі до салону зайде Вона. Бо він і досі кохає. Ліда й досі залишається смислом його життя. Не тому, що любов нездоланна. Просто… падає сніг.

Гецькове гріхопадіння

Едуарда Лісовського в селі звали по-простому Гецьком. Він був відомим на всю округу меблевим майстром