Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

цю царину квітів, випестуваних кузеном Джиммі, ви чули гудіння працьовитих бджіл і кожен найменший подув вітру, шум блакитної Атлантичної затоки і м’яке зітхання ялиць у гайку Високого Джона на північ від Місячного Серпа. Емілі любила тут кожну квітку, кожну тінь, кожен звук, кожне прекрасне дерево в саду і навколо нього. З особливою прихильністю ставилася до своїх власних, вилюблених дерев — юрми диких вишень у південно-західному кутку, Трьох Принцес, подібної до дівчини дикої сливи, що росла побіля стрімкої доріжки, великої ялини в центрі саду, сріблястого клена і сосни, що росла трохи віддалік, осики в протилежному куточку, яка ще жодного разу не згаяла нагоди позагравати до безтурботних вітерців, і цілого ряду величних білих беріз у гайку Високого Джона.

Емілі завжди відчувала радість і вдячність за те, що жила в місці, де було стільки дерев — старих дерев, посаджених і випестуваних руками її давно померлих пращурів, дерев, які досі пам’ятали всі радості й нещастя, які траплялися з тими, хто відпочивав у їхній тіні.

Емілі була юною стрункою дівчиною, чиє волосся було подібне до чорного шовку. Мала сірі очі, під якими часто з’являлися темні кола після кожного разу, як, всупереч бажанню тітки Елізабет, проводила часинку за написанням оповідання чи компонуванням сюжету новели. На кутиках червоних губ в Емілі були Мурреївські складочки, а на вухах — пустотливі, трохи загострені кінчики. Власне, через губи й вуха Емілі часто здавалася людям не такою, якою була насправді. Підборіддя та шия дівчини мали вишукані контури. Усмішка була особливою, ніби повільно розквітала на її обличчі, а тоді раптово вибухала магічним сяйвом. Та ще могла пишатися ніжками, які досить відверто похвалила навіть ласа до скандалів двоюрідна бабця Ненсі Пріст з Попового Ставу. На круглих щічках Емілі був ніжно-рожевий рум’янець, який часом поглиблював свою барву аж до малинової. Інколи цю зміну могла спричинити найнезначніша річ: подув вітру з моря, випадковий погляд на блакитну височину або яскраво-червоний мак, незаймано-біле вітрило, що напиналось від бризу в гавані, срібляста місячна доріжка на воді в затоці, блакитна як у Веджвуда[3] квітка орлика у старому саду… або несподіваний посвист у гайку Високого Джона.

Не сказати, щоб Емілі була вродливою. Її ніколи не згадували, перелічуючи красунь Чорноводдя. Але ще жодна людина, побачивши її раз, не забувала її. Ніхто, зустрівши Емілі вдруге, навіть не думав сказати щось на кшталт: «О, твоє обличчя видається мені знайомим, але…» За плечима мала покоління витончених жінок, кожна з яких додала щось своє до її характеру і зовнішності. Була схожа на життєдайний веселий струмок, мала від нього і якусь частку блиску та прозорості. Думки хвилювали й бентежили її подібно до сильного вітру. Сильні переживання шарпали її, як буря шарпає троянду. Вона була однією з тих живих істот, після смерті яких ми приголомшено кажемо, що вони не могли померти. На противагу всім своїм прагматичним і приземленим родичам, вона сяяла, наче полум’я, відбите гранями діаманта. Ви могли любити її або не любити, але байдужими ви б не залишились.

Якось, коли Емілі була ще малою й жила зі своїм батьком у старому малому будиночку в Травневому Гаю, де він і помер згодом, вона побачила веселку й забажала знайти місце, де та бере свій початок. Вона бігла зрошеними полями та пагорбами в радісному очікуванні, але поки вона переслідувала чарівну арку, та поволі потьмяніла, зів’яла і — зникла. Емілі залишилася сама у безлюдній долині, не будучи певною, коли саме домівка зникла з-перед її очей. На якусь мить її вуста затремтіли, а світ довкола розплився через сльози. Та за хвильку вона підняла обличчя до порожнього неба і усміхнулась йому.

— Будуть ще інші веселки, — мовила собі.

Після цього Емілі стала мисливицею за веселками.

* * *

Плин життя в Місячному Серпі змінився, й Емілі мусила з цим змиритися. Настали дні незмінної самотності. Ільза Барнлі, люба серцю шибайголова, з якою Емілі пов’язували сім років вірної дружби, поїхала до Школи літераторів і декламаторів у Монреалі. Прощаючись, дівчата пролили море сліз і дали одна одній обітницю ніколи не зустрічатися знову на тому самому місці: адже, коли навіть найближчі друзі зустрічаються після розлуки, їхні стосунки завжди стають помітно прохолоднішими, може навіть саме через цю близькість. Після свого повернення ніхто ніколи не зустрічає людей чи певне місце цілком таким самим, яке воно було раніше. Це природно, й цього не уникнути. Людська природа полягає у просуванні вперед або ж у русі назад, але ніхто й ніколи не стоїть на місці. Втім, незважаючи на всю нашу філософію, хто з нас не відчує гіркого розчарування, коли усвідомить, що його друг ніколи не буде таким як раніше, навіть якщо зміни відбулись у кращий бік? Емілі, якій неймовірно тонка інтуїція заміняла досвід, відчувала це, на відміну від Ільзи, як відчувала й те, що в ці хвилини фактично назавжди прощалася з Ільзою, яку вона знала у Місячному Серпі та у Шрусбері.

Поїхав також і Перрі Міллер — наймит у Місячному Серпі, а трохи згодом — медаліст Шрусбері, відкинутий, але не зовсім безнадійний залицяльник Емілі та об’єкт постійних Ільзиних кпинів. Перрі, зі своїми амбіціями у правовій сфері, подався вивчати юриспруденцію в одному з офісів Шарлоттетауна. Для Перрі не існувало початку веселки та міфічного горщика з золотом, захованого під ним. Він знав, чого хоче від життя, і він досягав своїх цілей. Довколишні вже переконувались у його цілеспрямованості й у тому, що він досягне того, чого хоче. Як би то не було, а затока між офісом правника пана Ейбла та Верховним судом Канади була не вужчою за затоку між тим самим офісом і притулком для босоногих сиріт Пічного містечка коло гавані.

Значно більше романтизму мисливця за веселками було в особі Тедді Кента. Він також їхав з Чорноводдя. Мав навчатись у Школі дизайну в Монреалі. Тедді були добре відомі радість і сподівання, страждання й відчай, що їх відчувають шукачі веселок.

— Навіть якщо ми ніколи не знайдемо її, — мовив до Емілі, коли вони затрималися під ліловим небом довгих загадкових північних