Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

У пітьмі Фрідлев заплющує очі й висмоктує з люльки останню краплю тютюнового соку. Кілька разів відпльовується, стромляє руки в кишені штанів і здригається. Розплющивши очі, він бачить так само мало, як і перед тим. Вечір сажово-чорний. Не холодно, але повітря студене й в’язке. Кілька годин тому Фрідлев сказав би, що, як на осінь, цей вечір погожий, а тепер здається йому, що за одну мить минув цілий місяць.

Ген там світиться. Кілометр до залізничної станції, кілометр — до лісу. Не в одному напрямку, то й не варто заглиблюватися в думки на ходу, бо тоді зайдеш задалеко, доведеться робити зайвий гак. Завжди таке траплялося. Треба спинитися, треба вирішити. Тьху — плювок описує довгу дугу. Тьху. Вибір випав на користь лісу, і тепер пройдеш той кілометр, довший, ніж усі інші. Хай навіть ніхто не почув тебе в пітьмі й нема кому вимагати, щоб ти додержав сказаного слова, та все одно мусиш. Така вже людська натура. Але… На небі ані зірки. Фрідлев ніколи не думав про зорі, ніколи не потребував їх, а тепер вважає, що вони мали б висіти на своїх місцях ось такого вечора, як цей.

Ніколи вже їх не побачу, отих зірок. Зрештою, мені все одно. Ніяких поблажок, якщо вже на те пішло…

Калле Странд. Нині ти К. А. Странд, Карл Арвід Странд з крамничкою, телефоном і з непоганими баришами. Чи далеко зайдеш? Такі, як ти, далеко сягають. За кілька літ — голова підрозділу в муніципалітеті, депутат риксдагу. Питають тебе про правицю чи лівицю, а ти відводиш очі й ворушиш руками. Правиця спочиває на касовому апараті, що стоїть на прилавку й нагадує музичний інструмент, грошовий оргáн. Лівицю кладеш на мішок з житніми висівками — крона, сир — крона, мило — крона, все по кроні. І ще одне по кроні — твоє бабище, Калле Странде.

Важко. Ой як важко.

Я йду на смерть. Важкий чи легкий мій шлях між невидимими полями, а все ж він веде куди треба.

Послухай-но, Калле Странде, а я таки шкодую, що не зацідив тобі в мармизу. А ти б так вчинив, якби я став підбивати клинці до твоєї жінки, хоч, звісно, цього я ніколи не робив. Але, скажімо, я так і повівся. Та ні, мені б ніколи й на думку не спало, я не з таких.

А як воно сталося?

Якось ти прийшов і сказав, що їдеш додому, до Смоланду. Питаю тебе: «Ти балакав з інженером Стульсіусом?» Ти відповідаєш, що так і все вже залагоджено. Я кажу: «Ти ж про ту справу ані словом не прохопився». А ти тлумачиш, що до останньої миті ще не вирішив був. Тоді я тобі в очі навпростець: «Ми ж з тобою були давні приятелі. Коли пішла мова про те, хто має бути десятником після Юганссона, що дістав плитою межи очі й осліп, усі сказали: найкраще рахує Фрідлев. Тоді ти, Калле Странд, висунув свою руду довбешку й заявив, що ти теж умієш рахувати й писати і що ти вже був в інженера. Та й побіг знову до інженера, а весь наш гурт сказав: Фрідлеве, ти ж добре допильнуєш списків, відомостей та всього іншого. «Еге ж, — відповів я, так і відповів, — але я не хочу звади в нашому гурті, а Стульсіус і без того вирішить, хто буде десятником. Звичайно, вмію рахувати й писати те, що треба, але я не з тих, які заступають комусь дорогу. А якщо Калле Странд аж так старається, то не заважатиму йому, давньому приятелеві». Тоді з дверей контори вискочив, як той корок із пляшки, Стульсіус разом з тобою, Калле Странде, і виголосив: «Хлопці, ми зі Страндом побалакали. Найкраще було б, якби ми вибрали його за десятника. Нічого не маєте проти?» Тоді вийшов Малий Улле й так каже: «Ми надумали вибрати Фрідлева. Він тут один із найстарших. Клав рейки, тесав камінь і рахував кубометри, прокладав ось цю залізницю ще тоді, коли Калле Странд не вмів відрізнити молотка від вагона. Отож ми стали за Фрідлева». Але я заперечив: «Якщо вже пан інженер і Странд так порішили, то я не стану втручатися». А тобі, Калле Странде, я також випімнув, що ти не дуже порядний, та я не злопам’ятний. Ось так ти дістав надвишку за десятникування. І тоді, коли ти їхав додому, я теж сказав: «Ти брав цю надвишку, а я, як і решта, лише погодинну платню, бо ти ніколи не подбав про хорошу акордну оплату для нас. Ніколи не розстарався. Зате сам зібрав непоганий гріш. Гадаю, що збудуєш собі дім чи купиш садибу й оженишся, повернувшись до Смоланду. Я не стаю нікому впоперек дороги. За ті крони, що я заощадив, ніяких садиб не купити. Не стану наживатися, як ти, бо я не такий. Ось ти їдеш, а хлопці хочуть мене поставити на десятника. Але ні. Не хочу користати з інших. Зрештою, мені скоро п’ятдесят, важко було б рахувати й писати. Скажу хлопцям, щоб вибрали Юганссонового старшого сина. Хотів би я теж побувати вдома з тобою. Я ж умовився з крамаревою дочкою Клементиною, і вона чекає на мене вже ось майже двадцять літ. Порядна дівчина, їй під сорок. Коли старий помре, то дім і все, що в ньому, належатиме дочці. Але старий хоче мати зятем більшого пана, ніж якийсь там залізничник-чорнороб. Однак Клементина вперлася: «Коли не Фрідлев, що вміє співати й такий веселий та приємний, тоді ніхто, присягаюся». Так і сказала. Час від часу вона пише до мене, а я відповідаю, що почекаємо ще кілька років. Може, старий шкарбун умре. Може, я нашпарую добрий гріш, бо ж ніколи не знаєш, яку саме роботу дадуть нашому гурту. Коли побачиш її, то скажи, що якогось дня Фрідлев прийде, пританцьовуючи. Скажи, що він шанується й не п’є».

Ось це я попрохав тебе передати їй.

Ти єхидненько підсміхнувся, але відповів, що побалакаєш з нею і старим. Може, він уже розкаюється. Ось так ти сказав, і ми вдарили по руках. Ось що ми зробили, Калле Странде.