Володимир Галактіонович Короленко - Діти підземелля

з якоюсь повагою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під тополею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розповідати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з’явились переді мною в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних батьків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому поверсі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та салопи. Старі баби вилізли в такому непривабливому вигляді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей, що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в місті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали палицями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі. Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять і мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджуватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне, спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лишаючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував серед негоди, хитаючи верхів’я дерев, грюкаючи віконницями і наспівуючи мені в ліжку про десятки людей, позбавлених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сонце висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, обивателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали, що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці, але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками найнеймовірніші і підозрілі постаті, які присмерком зникали в тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрімливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою скоса поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на аристократичних жебраків із замку, — місто їх не визнавало, та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: вони воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед цієї обірваної і темної юрби нещасливців, були особи, які розумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому товариству замку, але не вжилися в ньому і вважали за краще демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від решти, коло каплиці тулилася ще темна юрба жалюгідних голодранців, поява яких на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок, які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім як Ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з’явиться шуліка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засобів до існування, відтоді як їх вигнали з замку, склали дружне товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товариства бідолах був пан Тибурцій Драб, найвизначніша особа з усіх, що не вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом таємничої безвісті, дехто приписував йому аристократичне ім’я, яке він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в зовнішності пана Тибурція не було нічого аристократичного. На зріст він був високий, з великими, грубовиразними рисами обличчя. Коротке, злегка руде волосся стирчало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня щелепа та велика рухливість м’язів нагадували щось мавпяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, дивилися уперто та похмуро, і в них світилися разом з лукавством гостра проникливість, енергія та розум. В той час, як обличчя кумедно викривлялося, ці очі зберігали завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось несвідомо моторошно дивитися на кривляння цієї дивної людини. Під ним немов струмився глибокий, постійний смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мозолями, великі ноги ступали по-мужичому, тому більшість обивателів не визнавали за ним аристократичного походження. Але як тоді пояснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевидною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибурцій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголошував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаровані від природи багатою фантазією, вміли вкладати свій власний зміст в ці натхненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б’ючи себе в груди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами: Patres conscripti — вони також супились і казали одне одному:

— Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав декламувати довжелезні латинські тексти, вусаті слухачі стежили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здавалося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі пригоди. Його голос гуркотів так глухо і замогильно, що слухачі, які сиділи по кутках і вже ослабли від горілки, опускали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали схлипувати:

— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльози капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом прояснялися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками. Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Тибурція, дядьки частували його горілкою, обіймалися з ним, і в його картуз падали з дзенькотом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з’явилася нова легенда, що пан Тибурцій був колись дворовим хлопчиськом якогось там графа,