Володимир Галактіонович Короленко - Діти підземелля

— Приходь до нас, — сказав він, — батько тебе відпустив попрощатися із моєю дівчинкою. Вона… вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швидко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер переді мною стояла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне, чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм звичайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здавалось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розвіяла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

— Адже я не украв… Соня сама дала мені тимчасово.

— Та-ак, — відповів він задумливо, — я знаю… Я винний перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страшними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго стримувана любов линула цілим потоком в моє серце. Тепер я його вже не боявся.

— Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадавши раптом запрошення Тибурція.

— Та-ак… Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте, почекай… будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

— Передай це… Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу його… зрозумів?.. Ласкаво прошу взяти ці гроші… від тебе… Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут… Федоровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти з нашого міста… Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, нескладно виконав доручення батька.

— Ласкаво просить… батько… — і я почав совати йому в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся. Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини, і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тільце, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик трохи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповідала цією гримаскою на наші сльози. «Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою. Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих дощок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми квітами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і час від часу нервово схлипував.

ЗАКІНЧЕННЯ

Незабаром після описаних подій члени «поганого товариства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони подались тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навколо каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловісним світлом.

Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що тихо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, думали, ділилися своїми першими молодими думками, першими планами крилатої і чесної юності.

Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто, тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, виголошували над маленькою могилкою свої обітниці.