Франц Кафка - Замок

музу Мілену Єсенську, а прототипом колишнього коханця Фріди чиновника Кламма – чоловіка Єсенської Ернста Поллака. Навіть заїзд «Панський двір» у романі має назву кнайпи, куди любив ходити Поллак. Фріда покинула Кламма заради К, але Єсенська залишилася з чоловіком попри те, що їхній шлюб давно був у кризі, і після смерті К. вона таки піде від чоловіка до збіднілого німецького графа комуніста Шафготша, біографія якого нагадує пригодницький роман: він чотири роки провів у російському полоні, був особисто знайомий із Леніним і Троцьким, а під час Другої світової війни став націонал-соціалістом, але при цьому не допоміг Мілені звільнитися із концтабору, хоча й мав таку можливість. На відміну від своєї коханки, Шафготш успішно дожив до глибокої старості і помер у 1972 році. Пророчу алюзію на таку долю Мілени можна відчитати у «Замку», адже Фріду спокушає і забирає від К. Єремія – один із двох однаково недолугих і легковажних помічників.

Інша важлива для Кафки проблема – виснажливість і невдячність письменницької праці, зображена у «Замку» в образі листоноші Варнави, який має надійну професію шевця (як і сам Кафка у своєму страховому агентстві), але попри це ходить до Замку і страждає від того, що розносить нікому не потрібні старі листи з архіву. А страждання його виражається в тому, що він погано виконує свою роботу, по кілька днів залишає листи лежати вдома на лаві, перш ніж віднести адресатові, дає їх читати сестрі, не щодня з'являється в Замку.

Землемір К. відчуває себе чужим у Селі, звичаїв і законів якого він не знає. Чужим відчуває себе і Кафка, адже він німець, який живе у Празі, однаково далекий як від німецької, так і від чеської культури, до того ж єврей, хоча і від єврейської культури та релігії він достатньо далекий. Він ненавидить свою роботу в конторі, але не здатен позбутися її. І не лише із фінансових міркувань, а й від страху стати невільником свого письменства, залежати від гонорарів і бути змушеним публікувати написане. Робота заважає його писанню, а писання роботі. До цього додаються проблеми з жінками та здоров'ям. Цей заплутаний клубок реальних і надуманих проблем виснажує Кафку не менше, ніж його героя. А до всього цього додається ще й екзистенціальна самотність маленької людини, беззахисної перед безжальною м'ясорубкою системи, незалежно від того, що саме виступає в ролі такої системи – загальна несправедливість, що панує у світі, недосконалість будь-якої влади або конкретного державного устрою, чи і зовсім маленька несправедливість фірми-працедавця або ж непростих стосунків із власною родиною.

Часто дослідники «Замку» не лише пропонують інтерпретації тексту, а й полемізують між собою. Так, наприклад, Вальтер Беньямін критикує біографічне і релігійно-філософське трактування «Замку». Він вважає, що Кафка, безумовно, стоїть у центрі всіх своїх романів, «але події, які трапляються з ним, ніби навмисне повинні зробити того, хто їх переживає, непомітним, неважливим, запхнути його у саму серцевину банальності. У результаті шифр-ініціал К., яким позначений головний герой роману «Замок», говорить нам про автора не більше, ніж сказала б літера на носовику чи на підкладці капелюха про особистість зниклої безвісти людини. Зрештою, тим легше складати легенди про цього Кафку, у тому сенсі, що він ніби все життя намагався з'ясувати, як виглядає, але так і не здогадався подивитися у дзеркало».

Що ж до трактування твору за котроюсь із релігійно-філософських схем, то воно, на думку Беньяміна, «напрошується майже само собою», і тому не дивно, що саме до такого трактування схилявся Макс Брод після спілкування з автором. Але «така думка веде нас дуже далеко від світу Кафки, і навіть більше – вона вбиває цей світ», – стверджує Вальтер Беньямін. «Звичайно, досить складно заперечити твердження, що у своєму романі «Замок» Кафка намагався зобразити вищу силу і місця перебування благодаті, у «Процесі» – нижні світи, місця для засуджених і проклятих, а в останньому великому своєму творі «Америці» – земне життя, і все це, ясна річ, у теологічному значенні. Тут існує лише одне «але», бо такий метод дає значно менше результатів, ніж набагато складніший і виснажливіший шлях пояснення творчості письменника із самої середини його образності». Безпорадність К. у Селі, його марні намагання порозумітися з мешканцями, відчуття чужинця, повна відсутність знань про звичаї, які там панують, можна трактувати і як метафору стосунків людини з її тілом і цього тіла зі світом. Людина так само нічого не знає про те, що відбувається в її тілі, за якими законами воно існує, як землемір не знає того, що керує життям Села. Таке трактування «Замку» пропонує Вальтер Беньямін.

Російський дослідник Михайло Бахтін вважає, що «Кафка здійснив своєрідний антидостоєвський, антикоперниківський, навіть можна сказати, птолемеєвський переворот у літературі. Якщо у Достоєвського слово настільки проникає у свідомість, що від цього стає боляче, у Кафки герої бавляться зі словом, воно відскакує від них, як від стінки горох. Вони або не чують, або не розуміють сказаного, а якщо і розуміють, то щось цілковито протилежне. Тому вони висловлюються нечітко і плутано, кидаються геть від слова, як від чуми, слово в їхніх руках, як зброя, як камінь або як кулак, загрозливо занесений над головою іншого.

Чому ж герой Кафки позбавлений можливості діалогу? Можна було б сказати, що ці герої психічно неповноцінні, але герої Достоєвського теж, як правило, психічно нездорові. Однак істеричне слово героїнь Достоєвського неможливе без запитань і зворотної реакції. Слово у Кафки – це аутичне слово, якщо скористатися висловом професора Е. Блейлера. Воно говориться в порожнечу, без причини і невчасно. Воно не має цінності в діалогічному сенсі. Навіть якщо у нього і є адресат, то він десь далеко і не тут. Коли мовчать істеричні хворі, вони ніби говорять: «Послухайте, як я мовчу. Заговоріть зі мною!» Аутична людина застигає у своєму мовчанні, як камінь, а якщо раптом починає говорити, то її мова звернена в порожнечу і цю мову неможливо почути і зрозуміти.

Якщо герої Достоєвського ніколи не збігаються самі з собою, то герої Кафки занадто збігаються самі з собою. У цьому їхня монологічна сила, але в цьому і мовне провалля сучасної літератури, яка або ритмізує мову, як у Андрєя Бєлого, або плете з неї безкінечний візерунок цитат, як у Джойса, або загрузає у довжелезних описах минулого, як у Пруста, або нав'язливо повторює одне і те ж, як у Фолкнера. Парадоксально, але світова література, яка нібито так тонко і глибоко працює зі словом, означає смерть живого слова, в