Автор невідомий - Народні казки - Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей

не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що ані способу разом поскладати. А чоловік бідний нічого й не знає: все теше та й теше, а тих і не зміряє…

Аж Господь ізнов говорить до нього:

– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!

Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що візьме – усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у світі Божому? А взавтра потоп! Заламав він руки та й стоїть над дошками. А Бог йому і говорить з неба:

– Не журися, чоловіче мій! Що довше, те стули, і буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кінчай живо корабель, бо взавтра потоп!

Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злітаються пташки, збігаються звірі, а той відбирає зі всього по парі і впускає в корабель, їден тілько сильний птах-носорожець не хотів іти в корабель, за те його і покарав Господь, щоб він не гордів зі своєї сили…

Ото упірнула земля. Пливе корабель, пливе і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і б'ються в повітрі. Уже, бідні, і із сили спадають, нігде відпочити, – а носорожець пливе собі, і ріг його, як віха, стирчить над водою. От ті птахи і сідають на той ріг, сідають та й сідають, а носорожець тримає. Далі не витримав та так і впірнув головою у воду. Птахи позлітали та й знову сідають, а носорожець ізнов у воду головою. І злітали, і сідали, аж поки зовсім не втопили носорожця. Ото ж то тепер і пропали носорожці з корінням і насінням.

Свята П'ятниця

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:

– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?

А я й кажу:

– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.

– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П'ятниця?

– І справді, – кажу, – забула!

– Та ви, – каже, – хоч і пам'ятаєте, а все ж у Святу П'ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п'ятницю нічого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!

Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.

– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.

Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця і каже:

– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П'ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.

Промовила і з тим пішла.

П'ятниця

П'ятниця – молода дівчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помітить (а вона знає, що хто робить і що про неї думає), що хто-небудь протягом декількох п'ятниць пряде, пере білизну, луг робить для білизни, то вона приходить до того і просить, щоб той покаявся. Якщо не покається, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П'ятниця прийшла до одної жінки, яка прала білизну кожної п'ятниці; вона переконувала її, але та не послухалась. Тоді П'ятниця запропонувала їй:

– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?

Жінка погодилася на останнє. П'ятниця, помітивши міцне здоров'я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п'ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп'ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.

Річка Либідь

Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як травневе сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.

Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.

Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…

Святе озеро

Пішла жінка з дочкою до церкви та десь по дорозі забарилася – давай бігти. Прибігла до церкви, а дзвін на дзвіниці: «Бам-м-м!»

Жінка з переляку як спіткнеться об поріг. Так і полетіла носом на підлогу. Встала: «А щоб ти провалився!» – каже.

А дзвін був на церкві, тож як почав провалюватися в землю, під водою опинилася і церква, і всі, хто в ній був. Так і стало на тому місці озеро, що зветься тепер Святим. А дзвін, що був на церкві, в той день, коли вона пішла під воду, дзвонить