Юліан Семенов - Третя карта

— Так.

— Народилися в Росії?

— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.

— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?

— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…

— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…

— Українка. Польська піддана.

— Ваш чоловік?

— Лісний інженер Ладислав Стахурський…

— Поляк?

— Так.

— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?

— Мені здавалося, що…

— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?

— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…

— Ми займаємося росіянами, пані Прокопчук. Тільки росіянами. Коли б ви були російська піддана, ми завели б на вас картку і зайшли у стосунки з німецькою владою.

— До кого я можу звернутися, пане Богданович? Порадьте мені, будьте ласкаві…

— Коли ми зверталися по допомогу до українців, вони не вважали за свій обов'язок допомагати нам порадою, пані Прокопчук.

— Я звертаюся до вас як мати…

— У наш вік, на жаль, слід розмежовувати і це поняття.

— Мати божа була одна, — сказала Ганна, відчуваючи, що зараз знову заплаче. — Хіба можна у чомусь звинувачувати матерів?

Богданович розлютився, обличчя його знов якось невловимо здригнулося:

— Тих, що залишають своїх дітей, так. Ганна підвелася — рвучко, немов її ударили.

— Мені здавалося, що в газеті працюють інтелігентні люди.

— Ви не помилились. Інтелігентні люди мають право і повинні обстоювати власні погляди. Повторювати загальновизнане — доля черні. У вас все?

— Так. У мене все. Я хочу сказати вам на прощання, що ваша бездушність помститься над вами, пане Богданович.

— Мені відомщення, і аз відплачу. — Богданович також підвівся, після того як чіпко, мов баламута, оглянув фігуру жінки. — Маю честь.

Ганна прямувала до виходу, відчуваючи на спині, шиї, ногах, на волоссі, укладеному без отого огидливого, що став модним, перманенту, настирливий погляд Богдановича.

«Зараз він окликне мене, — подумала жінка, узявшись за мідну, холодну ручку, занадто коштовну й химерну на погано пофарбованих, потрісканих дверях, — я знаю, що він зараз скаже».

— Пані Прокопчук… — Богданович неголосно кашлянув.

— Слухаю, — відповіла Ганна, не обертаючись.

— Ви можете залишити свій телефон. Принагідно я постараюсь обговорити ваше питання з німецькою владою.

Ганна неквапно повернула голову, і погляди їхні зустрілися.

— Я залишу свій телефон представникові німецької влади, — відповіла Ганна, — мені не потрібні посередники.

Богданович усміхнувся.

— Як знаєте. У всякому разі, приймаючи рішення, вони звернуться до мене по консультацію.

— То я ж українка…

— Авжеж, авжеж… Але українського відділу в Парижі немає, слава богу. Так що вирішуйте. Мені, в усякому разі, було б цікаво навідатися до вас.

… Два роки тому, коли Ганна погодилася прийняти запрошення, що надійшло з Парижа, і залишила Ладислава та хлопчиків, чоловік сказав, що вважатиме її від'їзд остаточним розривом, і вона стомлено згодилася з цим, бо нічні без кінця-краю розмови (спроби пояснити йому, що їде вона не заради примхи і не тому, що шукає якихось нових пригод, а лише з доконечної потреби у роботі) так стомили обох, що стало ясно: звичне минуле, що належало тільки їм двом, скінчилося, зникло без вороття.

У Парижі вона спочатку знаходила щастя і спокій у творчості: працювала у величезній архітектурній майстерні, і проекти її викликали захоплення у колег. З першого гонорару вона послала гроші у Краків і листа до Ладислава — щирого, сумовитого, з проханням приїхати з хлоп'ятками до Парижа. Лічила дні, малюючи їх різними кольорами. Вона вірила, що кожен день тижня має свій особливий колір: субота — це обов'язково густа зелень із проблисками легкої і яскравої пожовті; середа — день зламу, предтеча суботи, різкі оранжеві лінії; неділя-це сумний день для тих, хто працює, а не творить, отож для Ганни був не найгірший день, бо він одривав її від постійної захопленості ділом, і вона ще не мала достатньо грошей, щоб найняти майстерню, обладнати її і працювати по неділях — тоді й цей день був би зелений, адже немає нічого прекраснішого за зелений колір, тому що це весна або червневе літо, і тиша, І співи птахів — невидимих, але близьких.

Через два тижні, коли чотирнадцять аркушів паперу вона зафарбувала в кольори щасливого очікування, із Кракова Повернулися гроші — без будь-якого пояснення. Того самого вечора вона вечеряла з колегами й опісля поїхала з Мішелем Шенуа до нього, в Іврі. Удосвіта вона тихенько підвелася з ліжка і попрохала Мішеля не дзвонити до понеділка. Вона поїхала на телеграф і надіслала телеграму до Кракова: «Якщо хочеш, я вернуся». Але й на цю телеграму Ладислав не відповів. І тоді у Ганни почалося дивовижне, безбарвне, приречене життя ночами і щасливе, відчужене, спопеляюче — вдень, у майстерні.

Мішеля вона більше не хотіла бачити, бо він чимось був схожий на Ладислава: такий же здоровань, незграбний, уразливий — вона боялася захопитися ним; адже коли у шлюбі прожито десять років, тоді це позначається на всьому подальшому житті.

«Звичка — друга вдача».

Ганна хотіла була поринути у свої думки, забути про колишню Ганну, вона хотіла, щоб її розум не роз'їдав постійний смуток.

Вона знала, що чоловіків до неї вабила її свобода вчинку. Вона бачила, що тут, у них у майстерні, жінки дивилися на чоловіків, як на своє майбутнє, як на свого гаранта, і це лякало чоловіків, бо люди жили якимось шаленим, чудернацьким життям, швидко закохувалися, так само швидко розлучалися з коханням або з тим, що коханням здавалось, через те що відчуття тривоги було постійне, і кожен ранок. — світанковий, сірий, похмурий, сонячний, щасливий, тяжкий, — будь-який ранок був таким невідомим, що майбутнє аж тоді ставало явним, коли надміру бадьорий диктор паризького радіо розпочинав читати зведення останніх вістей — ще один день без війни.

А коли вранці першого вересня Ганна підійшла до приймача, повернула біле кружальце і бадьорий голос диктора сповістив, що зараз Гітлер бомбує Варшаву, вона дивно глянула на чоловіка, який лежав у її ліжку, курив, важко затягуючись чорним «Галуазом», і спокійно, наче про когось іншого, подумала собі: «От і настала для мене кара. От і залишилися Янек з Микиткою самі. А я погань. Та й усі мої проекти — казна-що, бо все уже давно йшло до того, щоб руйнувати, а не будувати».

Вона тоді заварила каву, сама не пила, а дивилася на свого приятеля