Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

із Жовтої кімнати. То був голос панни, вона кричала: «Тримайте вбивцю! Тримайте вбивцю! Рятуйте!» Водночас ляснули постріли, чути було, як гучно грюкають, падаючи на підлогу, стільці та інші меблі, немов у кімнаті відбувалася бійка, і знову лунав крик: «Тримайте вбивцю! Допоможіть! Тату! Тату!»

Ми похопилися до дверей, та ба! Двері були замкнені, як я вам уже казав, ізсередини самою панночкою на ключ і на гак. Ми спробували їх вибити, але вони не піддавалися. Професор був як божевільний, та й було від чого збожеволіти, бо панна продовжувала кликати: «На поміч! На поміч!» І пан Станжерсон шалено бивсь у двері, й плакав від люті, і захлинався сльозами від розпачу й власної безпомічності.

Тоді мені сяйнуло: «Вбивця проник через вікно! Треба бігти до вікна!» І я вибіг із флігеля.

Але, на жаль, парковий мур заважав мені відразу ж дістатися до вікна Жовтої кімнати: довелося спершу вибігти з парку. Біжучи до брами, я зустрів подружжя Берньє — консьєржів, вони поспішали до нас, зачувши постріли й крики. Кількома словами я змалював їм ситуацію, наказав консьєржу мерщій бігти до пана Станжерсона, а жінці — слідувати за мною, щоб одчинити паркові ворота. За п’ять хвилин ми з консьєржкою були під вікном Жовтої кімнати. Сяяв місяць, тож я відразу ж побачив, що вікна ніхто не торкався. Не лише фати були неушкоджені, а й віконниці за гратами зачинені, бо я сам їх власноручно зачинив, як робив це щовечора, хоч панна, знаючи, як я втомився, сказала мені про них не клопотатися, мовляв, вона сама їх зачинить. Тож віконниці були замкнені зсередини на залізну засувку. Значить, убивця промкнувся до кімнати не через вікно і втекти звідси не міг. Але ж і я не міг потрапити до кімнати через вікно!

Яке лихо! Було від чого стерятися. Двері кімнати замкнені зсередини, віконниці єдиного вікна надійно захищені фатами, та такими рясними, що крізь них і руку не просунеш. А панна кричить — рятуйте! А тоді перестала кричати… Може, вже нежива?.. Тільки чую, як у глибині флігеля професор виламує двері.

Ми з консьєржкою знову побігли до флігеля. Двері трималися, незважаючи на шалені удари професора Станжерсона та Берньє. Нарешті вони піддалися нашим спільним зусиллям — і що ми побачили? А слід сказати, що за нашими спинами консьєржка тримала лабораторну лампу, дуже потужну, лампа яскраво освітлювала всю кімнату.

А ще, пане, щоб не забути: Жовта кімната зовсім маленька. Панна вмеблювала її залізним, досить широким ліжком, маленьким столом, туалетним столиком та двома стільцями. Отож у яскравому світлі лампи, що її тримала консьєржка, ми одразу все побачили. Панна у нічній сорочці лежала на підлозі, а навколо панував страшенний гармидер. Столи й стільці були перекинуті, що свідчило про серйозну баталію. Панну, безперечно, витягли з ліжка. Вся вона була заюшена кров’ю, а на шиї проступали жахливі сліди пазурів: шкіра звисала клаптями. На правій скроні зяяв отвір, з нього сочилася цівка крові. Коли професор побачив свою доньку, він кинувся до неї і в нього вихопився такий відчайдушний крик, аж слухати було моторошно. Пересвідчившись, що вона ще дихає, він трохи отямився. Ну, а ми шукали вбивцю, того бандюгу, що хотів убити нашу панночку, і, присягаюся вам: пане, якби ми його знайшли, було б йому непереливки. Але в кімнаті його не було! Як він устиг зникнути?! Таке не вкладається в голові. Нікого під ліжком, нікого за меблями, ніде анікогісінько! Лише криваві відбитки широкої чоловічої долоні на стінах та дверях, великий, червоний від крові носовик без монограми, старий берет і численні сліди на підлозі. У цього чоловіка були великі ступні, а підметки залишали відбитки якоїсь кіптяви. Як він сюди потрапив? І куди щез? Не забудьте, пане, що в Жовтій кімнаті немає каміна. Злодій не міг утекти через двері, які були дуже вузькі, бо на порозі стояла консьєржка з лампою, поки ми з її чоловіком, шукаючи вбивцю, никали у маленькому просторі кімнати, де просто неможливо було сховатися, де, врешті, ми нікого й не знайшли. Зірвані із завісів й обіперті на стіну двері нічого не могли приховати. Крізь зачинене вікно із замкненими віконницями і надійними гратами втекти було годі. То яким же чином він утік? Одне слово, я вже ладен був повірити в нечисту силу…

Але ось на підлозі ми знаходимо мій револьвер. Так, так, мій власний револьвер. І це, запевняю вас, повернуло мене до дійсності! Дияволу б не знадобилося в мене красти мій револьвер, щоб убити панну. А цей чоловік, перш ніж потрапити сюди, зайшов до мене на мансарду, взяв у шухляді револьвер і скористався ним у своїх злочинних цілях. Перевіривши набої, ми дійшли висновку, що вбивця стріляв двічі. Погодьтеся, що при такому лихові мені ще, можна сказати, пощастило: коли все почалося, професор Станжерсон був тут, у своїй лабораторії, і міг підтвердити, що я ввесь час перебував із ним, у нього на очах. Бо вся ця історія з револьвером… куди б вона нас привела? Адже я міг і за фатами опинитись. Нашим суддям і цього б вистачило, щоб людину послати на ешафот».

«Матен» видрукувала це інтерв’ю у супроводі такого коментаря: «Ми не уривали грубуватої розповіді татуся Жака, давши йому можливість викласти все, що він знав про злочин у Жовтій кімнаті. Ми навіть зберегли його вислови, але, зглянувшись на читачів, вилучили постійні лементування, що ним він увесь час пересипав свою оповідь. Згода, татусю Жаку, звичайно, ви дуже любите своїх господарів! Вам хотілося б, щоб усі про це знали, і ви постійно повторюєте це, надто після того, як було знайдено револьвер. Це ваше право, і ніхто вам не може нічого закинути!

Зрозуміло, в нас до татуся Жака — Жака Луї Мустьє — була сила-силенна запитань, але його саме покликали до слідчого, який провадив своє розслідування у головній залі замку. Нам не пощастило потрапити до замку Гландьє, бо навіть дубовий гай був повний поліції, яка пильно охороняла кожен слід поблизу флігеля, — то ж міг бути слід убивці!

Ми воліли б також розпитати подружжя консьєржів, але їх ніде не було. Тоді вирішили зачекати в заїзді поблизу маєтку, коли вийде пан де Марке, судовий слідчий з Корбея. О пів на шосту він справді з’явивсь у супроводі судового секретаря. Перш ніж устиг сісти в автомобіль, ми звернулися до нього із запитанням:

— Чи не могли б ви, пане де Марке, поділитися з нами