Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

з цим перипетії до повернення в людську подобу) схожа сюжетом до новели «Лукій, або Осел», авторство якої приписують Лукіану з Самосати, але обидва твори, очевидно, являють собою незалежні літературні переробки старішого від них грецького роману Лукія з Патр (місцевість біля Корінфа). Отже, як гадають учені, схожість сюжету «Метаморфоз» Апулея з новелою Лукіана зумовлена спільністю джерела — роману Лукія з Патр, твору, який, на превеликий жаль, не зберігся. Але роман Апулея й «Лукій, або Осел» псевдо-Лукіана істотно відрізняються один від одного. Зокрема це стосується закінчення творів: у новелі, приписуваній Лукіану, перетворений в осла Лукій знову набуває людського вигляду завдяки трояндам, які він з'їдає, без будь-якого втручання богів, у той час, як Луцій в Апулея звільняється від чар заступництвом Ізіди і з вдячності посвячується в її містерії. Така релігійно-містична кінцівка, безсумнівно, була нововведенням римського романіста — палкого прихильника, культу цієї богині. Є ще інша відмінність між цими двома варіантами обробки того ж самого сюжету. Якщо «Лукій, або Осел» являє собою скорочений, конспективний переказ роману Лукія Патрського, то Апулеєві «Метаморфози» є поширеною, вільною переробкою цього твору з внесенням в основну фабулу багатьох вставок у вигляді новел, епізодів, жанрових сценок. Щодо новел, то більшість із них могла бути почерпнута з «Мілетських оповідань» Арістіда з Мілета в Малій Азії — збірника кінця II — початку І ст. до н. е., який не дійшов до нас, але часто згадувався античними письменниками і був перекладений латинською мовою у І ст. до н. е. Корнеліем Сізенною.

В канву «Метаморфоз» вставлено кільканадцять новел та цілу низку епізодів, що, не маючи безпосереднього зв'язку з основною дією, мають на меті посилити зацікавлення читача, розважити його, тримати в напруженні, в очікуванні, що ж буде далі: залишиться герой роману в ослячій шкурі чи стане знову людиною. Адже основне своє завдання Апулей вбачав, як сам визнав в перших рядках свого твору, в тому, щоб дати розважальне чтиво на зразок збірника Арістіда Мілетського.

До новел, вплетених в основну канву «Метаморфоз», належать небилиці про нечисту силу й чаклунство, розповідь Арістомена про Сократа, якого чаклунка Мероя опутала чарами і кінець кінцем погубила (кн. І, розд. 5–20), і розповідь Телефрона, як він пильнував небіжчика і з вини чарівниць — відьом — утратив вуха і ніс (кн. II, розд. 21–30), «розбійницькі» історії (кн. IV, розд. 6–27; кн. VII, розд. 5–8); романтична історія Харіти і Тлеполема (кн. IV, розд. 23–27; кн. VIII, розд. 1–14); низка фривольних комічно-побутових оповідань про зрадливих жінок: коханець у бочці (кн… IX, розд. 5–7); коханець і забуті сандалії (кн. IX, розд. 17–31); коханець у кадовбі (кн. IX, розд. 22–23, 26–28); коханець, що видав себе чханням (кн. IX, розд. 24–25); розповіді про страхітливі злочини і вбивства: злочинна любов мачухи до пасинка (кн. X, розд. 2–12), жахливі злодіяння отруйниці (кн. X, розд. 23–28). З-поміж вставних новел виділяється своєю поетичністю й художністю образів уміщена в центрі роману казка про Амура і Псіхею, яка за своїм обсягом дорівнює майже двом книгам (кн. IV, розд. 28 — кн. VI, розд. 24). — Крім того, в основний сюжет вставлено ряд епізодів, таких, як: зустріч Луція із шкільним товаришем на ринку (кн. І, розд. 24–26); викриття обману ворожбита Діофана (кн. II, розд. 12–15), розповідь про вірну й вольову дружину знатного, римлянина Плотину (кн, VII, розд. 6–7), загибель злобливого хлопця, що знущався з осла (кн. VII, розд. 24–28), історія з драконом-перевертнем (кн. VIII, розд. 18–21), жорстоке покарання раба за зраду дружини (кн. VIII, розд. 22), помста жінки мірошника (кн. IX, розд. 30–31), трагічна загибель трьох братів, які заступилися за скривдженого селянина-бідняка (кн. IX, розд. 33–38) та інші.

Нанизуючи новели на «безрозмірний» стрижень сюжету, Апулей придумує різні композиційні способи, щоб ці новели включити у сюжет. Всі вони були нібито почуті Луцієм у різних ситуаціях від різних людей. Так, про помсту чаклунки Мерої розповідає йому по дорозі в Гіпату попутник Арістомен, про те, як відьми пошили в дурні Телефрона, мова йде на бенкеті у Біррени. Переважну більшість новел Луцій чує в личині осла. Розбійницькі історії він підслуховує, перебуваючи на службі у розбійників. Казку про кохання Амура і Псіхеї розповідає стара жінка дівчині, яку схопили грабіжники з метою одержати за неї солідний викуп. Деякі історії (про коханця, схованого в бочці, про любов мачухи до пасинка та наслідки цієї любові), почуті Луцієм-ослом на привалах у різних місцевостях, деякі (лірико-героїчна оповідь про кохання Харіти і Тлеполема, пікантні анекдоти про коханця, що забув сандалії, і коханця, що, схований у корзині, видав себе чханням, похмура історія про жінку-отруйницю) підслухані на службі в різних людей.

Неможливо не згадати одного фактору, що відіграв неабияку роль у розгортанні дії в «Метаморфозах» Апулея. Як в античних епопеях на дію впливають олімпійські боги, втручаючись у вчинки героїв, так і в грецько-римських романах рушійною силою стає нове божество — алегорична Тіха (у римлян Фортуна), богиня примх долі. Віра в Тіху виникла в Греції у кінці IV ст. до н. е. (Тіха виступає вже в трагедії Евріпіда «Іон») в результаті послаблення традиційної, народної релігії з Зевсом як верховним богом і зазнала поширення в елліністичний період (III- І ст. до н. е.) історії грецького народу і згодом у Римській державі. В ній вбачали силу, що примхливо керує життям людей: вона може бути ворогом людини і може їй доброзичливо допомагати. Герої античного роману часто є лише іграшками химерної Долі, яка веде їх від однієї пригоди до другої. Таку рушійну силу в постаті Долі (Фортуни) вводить у свій роман Апулей. Вона заважає Луцію знову прибрати людську подобу (кн. IV, розд. 2), вона віддає його в руки осоружних священнослужителів Сірійської богині (кн. VIII, розд. 24), вона кидає його з однієї небезпеки в іншу (кн. IX, розд. І). На її недоброзичливість герой роману не раз гірко нарікає (кн. VII, розд. 3, 16, 17, 25; кн. IX, розд. 1). В одинадцятій книзі є пряма вказівка на те, що всіма стражданнями й поневіряннями він зобов'язаний лихій Долі (кн. XI, розд. 15). Тільки заступництво Ізіди допомогло йому побороти перешкоди, які. вигадувала Доля (кн. XI, розд. 12).

Композиція твору досить вільна і гнучка, притаманна античним пригодницьким романам. Три перші книги можна розглядати як увертюру до пригод Луція в ослячій шкурі, які починаються в четвертій книзі й закінчуються в десятій. Одинадцята книга становить, власне