Аркадій Григорович Адамов - Зашморг

зрозумілим, коли ми довідаємося, хто ця жінка. Але зараз це зробити неможливо: ніяких документів при ній не було. Сумочки теж немає. Оце вже дивно. Жінка одягнута досить пристойно, навіть грайливо, у неї повинна бути сумочка. І якщо її немає, виходить, хтось забрав. Випадкова людина, яка побачила труп? Навряд. Не наважиться випадкова людина забрати сумочку. Скоріш за все зняла б тривогу. Ні, такої людини тут не було. Отже, жінку спочатку пограбовано, а потім уже вбито? І грабіжники забрали сумочку? Але на руці у жінки залишився годинник та перстень на пальці, до речі, не обручальний. Ґвалтування? Але ж одяг цілий, жодних слідів боротьби не видно. Втім, для вбивства можуть бути інші мотиви, крім пограбування та ґвалтування, ну, хоч би ревнощі. Адже жінка молода і гарна. Все це так, але могли бути мотиви і для самогубства. Зараз важливо довідатися, хто ця жінка, знайти її рідних, друзів, співробітників, почути від них, як і чим вона жила, хто вона така.

Але поки що під свіжим враженням від пригоди треба поговорити з бригадиром та робітниками.

Ісаєв киває мені на Сизих. Сам він хоче ще раз. оглянути майданчик. Я гукаю бригадира, і ми заходимо з ним у порожній вагончик. Сідаємо біля довгого дощаного столу, я згортаю вбік розкидані кісточки доміно, порожні консервні банки і пляшки з-під кефіру — з-під вина я, до речі, не помітив жодної, — і ми починаємо розмовляти.

— Що ви тут будуєте? — запитую я.

— А! — Сизих зневажливо махає рукою у брезентовій рукавиці. — Гараж. Кооперативний, бачиш. Та хіба це робота? То крана два тижні чекали. А прийшов — то на другий день зламався. Тепер три дні майстра чекаємо, щоб полагодив. То цегли немає, то розчину. І їм не свербить…

— Кому «їм»?

— Ну, як їх? Правлінню.

— А чого їм має свербіти? — дивуюся я. — Вони ж гроші внесли.

— Ха! Внесли! Тут, голубе, живі гроші потрібні, а не мертві. І знову ж таки бігати треба.

— Кому треба бігати?

— Та їм же! Кому ж іще? Не я ж за них бігатиму. А вони з ранку до вечора ходять та все мене благають. Або скарги на мене пишуть. Ха! Писаки. От плюну і піду.

Сизих і справді гнівається та спересердя ляскає по столу рукавицями, що вже зняв.

Але мене зараз цікавить зовсім інше. Якщо гараж кооперативний і ці пайовики вештаються тут удень і вночі, марно мріючи про майбутній гараж, то… Ну, в усякому разі, поки що, очевидно, рано відкидати і третю версію: нещасний випадок. Але тоді ця жінка може бути одним з пайовиків кооперативу або членом сім'ї когось із них. Однак нащо було копати такий глибокий котлован, коли будують лише гараж?

— А! із звичайною вже, очевидно, прикрістю знову махає рукою Сизих. — Гараж не який-небудь, а підземний. Самі не знають, що хочуть. Спочатку, бачиш, один поверх планували, а потім, значить, туди-сюди побігали, і тепер уже два поверхи виходить. На два поверхи під землю! Який тут котлован потрібний, добрав? Тут слон упаде і той шию зламає, не те що людина.

— Та-ак… — Я на секунду замислююсь. І ставлю нове запитання: — У вас які-небудь телефони є? Кого-небудь із керівництва кооперативу на ім'я знаєте?

— Аякже! — поважно відповідає Сизих. — Їхнього голову знаю. Знаменський Петро Львович. Професор, до речі. Можна сказати, вчений. Але дядько простий, завжди можна подзвонити.

Він диктує мені номер телефону професора Знаменського.

Вискочивши з вагончика, я розшукую поблизу телефон-автомат і дзвоню професору Знамеиському, не дуже, правда, розраховуючи застати його вдома у такий час.

Але мені щастить. У трубці чути оксамовитий, добре поставлений басок.

Я називаю себе і прошу дозволу заглянути до професора у зручний для нього час, натякаючи, що мені особисто хотілося б зайти до нього зараз. Я відразу ж попереджую, що випадок, який стався, безпосередньо відношення до нього не має, а допомогти він нам може істотно. Справа ж сама по собі вкрай серйозна.

Все це призводить до того, що, заспокоєний мною, але заінтригований, професор запрошує мене завітати до нього негайно і дає свою адресу.

Повісивши трубку, я виходжу з будки автомата і одраэу ж виявляю, що будка ця стоїть якраз біля будинку, який мені потрібен, і навіть близько того ж під'їзду.

Професор був невисокий і досить огрядний, але разом з тим кремезний і дуже рухливий. Сиве, трохи хвилясте волосся рівно зачесане назад, на гостренькому носі окуляри у грубій оправі, рум'яні повні щоки, у зубах велика погасла люлька. Одягнений у пом'яті вельветові штани коричневого кольору і в елегантну куртку. Комір сорочки під нею розстебнутий і відкриває гладку рожеву шию. Крізь скельця окулярів очі його здаються великими, в них нетерпляча цікавість.

Професор заводить мене у невеликий кабінет, заставлений шафами книг, папок, рукописів, вони займають дві стінки аж до стелі. Книги стоять і на полицях, підвішених над кушеткою, лежать на кушетці, у кріслах і на величезному письмовому столі біля вікна із старовинною бронзовою лампою під синім скляним абажуром.

Сісти ніде. І професор прибирає для мене одне з крісел. Сам же йде до письмового столу і, всівшись за ним, починає розпалювати люльку.

— Ну, розповідай, що там сталося? — каже він мені під час паузи між двома затяжками.

— Скажіть, Петре Львовичу, ви знаєте в обличчя усіх пайовиків вашого кооперативу? — запитую я.

— Ого! А ти знаєш, скільки ми цей проклятий гараж будуємо? — Він напрочуд легко і відразу заговорив зі мною на «ти». — Якщо рахувати з перших організаційних зборів, то п'ятий рік. Уявляєш? Тут не тільки пайовиків, тут і всіх їхніх рідних та знайомих знатимеш. Хто помер, хто народився, хто розлучився, хто одружився, від кого жінка пішла, хто сам утік. Усе знаю. У кого яка коханка, і це знаю. Ха-ха-ха! Але серйозно…

Він несподівано підхоплюється, оббігає стіл і, прибравши на кушетці, сідає навпроти мене. В очах нестерпна цікавість.

— То в чім річ? Можеш мені все викласти. Я ваші справи знаю. І мовчати вмію. Будь певен.

Я коротко розповідаю про те, що сталося, і прошу його поїхати зі мною у морг.

— Молода жінка, кажеш, — з невластивою йому, здавалося б, нерішучістю перепитує Знаменський. — Я, відверто кажучи, більше люблю на живих дивитися. Ну, та що поробиш. У мене, правда, тут консультація призначена. Аспірантка прийде…

— Ми швидко, Петре Львовичу. Ви нам зробите величезну послугу.

— Гаразд. Треба, то треба. Посидь.

Він знову підхоплюється і вибігає з кімнати. Я чекаю досить довго. Нарешті Знаменський з'являється