Чарльз Діккенс - Тяжкі часи

у заключних розділах «найвеселішого свого роману, що підніс його на літературний Олімп», — у «Посмертних записках Піквікського клубу» (1836–1837), відроджуючи у пам’яті сумні години побачень з ув’язненим батьком, він виставляє перед наші очі гротескні сцени злигоднів і страждань, що відбуваються на самому дні суспільного життя, в борговій в’язниці Маршалсі.

Та не лише боргова тюрма — сама столиця Англії з її страхітливими соціальними контрастами, сповнюючи хлопчика жахом, будила в ньому прагнення добра і справедливості. І не випадково саме оті гротескні вже самою своєю природою соціальні контрасти, відбиваючи в собі зівущу прірву між бідністю й багатством, робляться справжнім змістом Діккенсових романів, що побачили світ слідом за «Посмертними записками Піквікського клубу» («Олівер Твіст», 1839, «Антикварна крамничка», 1840–1841, та інші). Та, може, з найбільшою пластичною виразністю зображено ці контрасти в розділі, що оповідає про перше знайомство з Лондоном головного героя роману «Життя й пригоди Ніколаса Нікльбі» (1839): «Вони мчали в кареті повз строкату низку міських картин, і цікаво було стежити, як химерно чергуються ті картини в них перед очима. Крамниці розкішних убрань, тканин, завезених з усіх країв світу; знадливі вітрини, де все збуджувало пересичений смак… вази, тарелі, келихи; рушниці, шаблі, пістолі, патентовані знаряддя згуби, кайдани для злочинців, пелюшки для немовлят, ліки для хворих, труни для померлих, цвинтарі для небіжчиків — усе те шикувалося вряд, насувалось одно на одне, пролітало немовби в барвистому танці, як фантастичні групи на полотнах давнього голландського маляра, даючи сувору науку байдужій і невпинній юрмі».

Але Діккенс не був би Діккенсом, якби в зображуваних контрастах він не помічав їхньої соціальної й просто людської істотності. Того ж бо й придивляється він так пильно до невпинної юрми. Ця юрма видається безлиця Ніколасові Нікльбі, але Діккенс примушує його поглянути на неї своїми очима, і ось уже герой починає розрізняти серед живого потоку ті страхітливі невідповідності, що й лежать у основі Діккенсового гротеску. «Життя й смерть ішли там поряд, — міркує в романі Діккенс, — багатство й бідність стояли побіч: пересит і голод спихали їх в одну могилу».

Діккенс так і не дізнався до самої смерті, який же справжній шлях до усунення цих потворних контрастів. Але, від юнацьких «Начерків Боза» (1833–1836) і до незакінченого роману «Таємниця Едвіна Друда», він, хоча й збиваючись на манівці, ніколи не кидав шукати того шляху. І хай Діккенсів гуманізм часом заходив у суперечність з його проповіддю доброчинності та абстрактного людинолюбства, такого типового для англійського реалізму тої доби, а все ж саме активна любов Діккенса до скривджених бідняків зробила з нього прогресивно тенденційного письменника, що карав сміхом не тільки буржуазну тиранію, але й породжені нею зловорожі сили відчуження.

Ця прогресивна тенденційність і зумовлює той справжній демократизм Діккенсової прози, що, як слушно відзначив Фрідріх Енгельс, відкрив доступ у літературу зневаженому класові бідняків і завдяки тому став ознакою часу. Проте ознакою часу стали не тільки «вбозтво почуттів», «безплідність думки», «крижаний холод серця» соціальних монстрів, у чиїх душах невситима жадоба збагачення загасила останні іскринки людяності, а й пробудження свідомості в робітничому класі Англії, що вперше виступив на історичну арену як організована політична сила.

І якщо Діккенсові так і не дано було оспівати в своїх творіннях ті ідеали, за здійснення яких боровся англійський пролетаріат, то влучні стріли його сміху, хоч би який «безтурботний» і «незлобливий» видавався він декотрим західним літературознавцям, об’єктивно були «спільниками» робітничого класу. Адже вони вражали в саме серце спільного ворога, того лицемірного й двоєдушного англійського буржуа, що про нього з такою глибокою зневагою писав Енгельс: «Мені ніколи не доводилось бачити клас більш глибоко деморалізований, більш безнадійно зіпсований своєкорисливістю, більш розкладений внутрішньо і менш здатний до якого б то не було прогресу, ніж англійська буржуазія… Вона не бачить в усьому світі нічого, що не існувало б ради грошей, і сама вона не становить винятку; вона живо тільки для наживи, вона не знає іншого блаженства, крім швидкого збагачення, не знає інших страждань, крім грошових втрат»[2].

Однак для того, щоб засобами невблаганного гротеску розкрити всю ницість природи цього різновиду буржуазії, Діккенс мусив спізнати саму суть буржуазного як історично-конкретного, універсального в своїй негативності соціального явища. З цього погляду особливу роль відіграла його перша подорож до США, що відбулась 1842 року. І це аж ніяк не випадковість: Діккенс, як і багато його сучасників, убачав у країні, куди мчав його корабель, «рай на землі». О, як одурили його сподіванки! Якою жахливою виявилась потворна машкара благочестя, що під нею ховала хижий свій усміх переможна Захланність! Лицемірство, святенництво, фальш ходили по країні, надаровуючи бідняків солодкими надіями, що не мали справдитись ніколи. А в країні панувала страхітлива деспотія зиску. «Я не люблю цієї країни, — напише згодом Діккенс у «Американських нотатках». — Я нізащо б не погодився тут жити».

Та хіба краще було життя на батьківщині в Діккенса? Він, звісно, й раніше бачив його гидкі гримаси. Але тільки під час подорожі до Америки йому пощастило до кінця збагнути страхітливу дисгармонію, властиву всім формам буржуазного життя незалежно від їхньої національної специфіки. Прямим свідоцтвом цього духовного прозріння Діккенса став його роман «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1843–1844), що, за одностайним визнанням критики, являв собою поворотний пункт як у соціально-філософських поглядах Діккенса, так і в естетичних його шуканнях. «Нещадна критика англійського суспільного ладу тих часів, — писав про Діккенсів роман П’єр Декс, — сатира, яка розривала соромливі покривала, що їх накидалось на перші роки врядування молодої королеви Вікторії, викриття вад Сполучених Штатів… перше в англійському романі зображення деградації людини під впливом грошей… Усі ці якості «Мартіна Чезлвіта» не повинні примусити нас забути й про інші досягнення Діккенса, про всебічне й глибоке зображення в романі реальної дійсності, про поступ реалізму в його творчості… І найбільшої глибини й сміливості досяг Діккенс, створивши образ Пексніфа. Пексніф не просто лицемір, а англійський Тартюф XIX сторіччя; як і Тартюф, він має виразну соціальну характеристику й набуває характеру символу, типу, що в ньому відбились вади цілого класу, а не хиби якоїсь однієї групи людей». (Підкреслення моє. — З. Л.)[3].

Та як розглядати Діккенсів роман саме в цьому ракурсі, тобто як певний ступінь у розвитку реалізму, ми переконаємося, що новаторство Діккенса в цьому творі зумовлюють не тільки засоби створення естетично неповторних образів, характерів, типів, але й винайдений письменником метод внутрішньої зчленованості образів, зумовленої прагненням