Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

й вибіг на берег озера. Чеслав, розпалений погонею, і сам уже готовий був кинутися крізь чагарник, але раптом на протилежному березі помітив чиюсь постать. Вершник різко осадив коня.

Неподалік від води стояла дівчина. Налякана шумом гонитви та появою на березі оленя, вона враз сховалася за кущ. Юнак, припавши до коня й погладжуючи його, намагався заспокоїти розпаленого Вітра, щоб той не виказав їхньої присутності. Олень, швидко пробігши через відкритий простір берега, знову пірнув у хащі. Дівчина провела поглядом перелякану тварину і почала насторожено вдивлятися в бік, звідки та вибігла. Туди, де був Чеслав. А юнак, боячись виказати себе, затамувавши подих, шепотів заспокійливі слова роз’ятреному Вітрові.

Запанувала тиша, і дівчина заспокоїлася. Вийшовши з-за куща, вона знову повернулася до води. Тоді Чеслав обережно зліз із коня й відвів того подалі в гущавину. А сам квапливо повернувся.

Дівчина тим часом почекала ще трохи, сторожко озирнувшись навсібіч, зняла одяг і, залишивши його в траві, пішла до води.

Чеслав замилувався її струнким, гнучким тілом. Жіноча голизна зовсім не була для нього таємницею. Вони з однолітками не раз, ховаючись за прибережним камінням, підглядали, як купаються дівчата. А зовсім недавно Чеслав пізнав жінку як чоловік.

Та ця незнайомка змусила його кров вирувати, як вирує потік води, прорвавшись через ліс після зливи, і луною віддаватися у вухах. Її обличчя притягувало його, як лик невідомої лісової богині з плоті та крові. Довге волосся прикривало її пружні, ще трохи недозрілі груди, але залишало поглядові Чеслава чудові стегна та стрункі ноги. Вона йшла до води, наче лісова кішка, переливаючись усім тілом, а тоді ступила на глибину й повільно попливла. Чеслав насилу передихнув, ледве стримуючись, щоб не викрити себе.

Дивовижна знахідка змушувала його раз по раз повертатися на це місце. Городище роду Буревоя стояло на пагорбі серед густого лісу, неподалік лісового озера, і було майже так само великим, як і городище роду, до якого належав Чеслав. Годинами, а часом і днями він вештався околицями, сподіваючись знову побачити її. Зазвичай його очікування винагороджувалося. Дівчина приходила до озера з іншими жінками прати одяг або купатися. Але згодом Чеслав зрозумів, що часто вона втікає до озера потайки сама. Бажання бачити її поруч себе, оволодіти нею змусило Чеслава попросити допомоги в духа Лісу…

Нічна імла вже майже повністю накрила ліс. Вітер спотикався й невдоволено фиркав, даючи зрозуміти, що втомився. Адже йому довелося нести на собі двох. Чеслав розумів це. Йому самому дедалі сутужніше було розпізнавати дорогу серед дерев. Вони від’їхали вже доволі далеко від городища Буревоя, і можна було зупинитися та перепочити.

— Стояти, Вітре! — тихо звелів Чеслав.

Йому не довелося повторювати двічі. Вітер слухняно зупинився. Чеслав зліз із коня й обережно зняв дівчину. Він поклав їх на землю, спочатку кинувши туди шкуру.

Неждана сторожко стежила за його діями. Хлопець зняв хустку, якою зав’язав їй рота, і почав розв’язувати шкіряні ремені на руках. Знявши їх, почав ніжно розтирати їй руки. Зненацька Неждана кинулася на нього, щосили б’ючи та дряпаючи. Чеслав, не очікуючи нападу, спершу навіть розгубився, а потім спритно перехопив руки дикунки. Та це не зупинило Неждану. Позбавлена можливості діяти руками, вона спробувала вкусити юнака. Це розсмішило Чеслава. Він кілька разів спритно ухилявся від зубів дівчини, дражнячи її, а потім наліг на неї, підім’явши під себе, і припинив опір поцілунком. Опісля кількох бурхливих спроб звільнитися та відповісти на поцілунок укусом Неждана затихла.

Першим бажанням Чеслава, як тільки почалася ця бійка, було одразу ж оволодіти дівчиною. Нарешті він тримав у руках ту, якою так довго марив, яка перетворила його сни на постійні кошмари. І що більше вона пручалася, то більше вирувало чоловіче бажання Чеслава. Здавалося, ще трохи — і все його тіло розірве від цієї гострої спраги задовольнити свою хіть.

Але тієї миті, коли дівчина припинила боротьбу й затихла, він відчув на своїх щоках щось мокре. «Вона плаче», — зрозумів він. Чеслав відчув, як десь у грудях ворухнулося незнайоме почуття, яке він не спроможний був пояснити навіть самому собі. Жага оволодіти бранкою негайно стала слабшати й поступово зникла. Чеслав послабив обійми.

— Не бійся, не займатиму. Сама балувати почала.

Він зв’язав їй руки ременем і прив’язав другий його кінець до своєї руки.

— Спати будемо. А здумаєш бігти… Я й побити можу, — сердячись швидше на себе, жорстко сказав юнак.

Сон ще довго не йшов до нього. Думки струмком бігли йому в голові. Незрозумілі почуття ніжності, жалю та злості мішалися й вирували в його душі, як вариво в казані. Сумніви не давали йому спокою. «Чи правильно я вчинив, що не наполіг на своєму?» Він усе крутився й час від часу дослухався до подиху дівчини.

Ранок привітав Чеслава різноголосим пташиним гомоном. Думка про бранку стрілою вдарила в скроню й миттєво вирвала його зі сну. Чеслав різко розплющив очі. Дівчина лежала, притулившись до нього всім тілом, рятуючись від ранкового холоду.

Тепер, коли вона була зовсім поруч, він міг роздивитися її уважніше. Її світлі, кольору мокрої стиглої пшениці коси безладно розсипалися на овечій шкурі. Він глибоко вдихнув повітря й відчув їхній запах. Коси пахли свіжістю й трішечки травою. І цей новий для нього тривожний дух не могла перебити навіть стара овеча шкура, пропахла кислим потом. Її обличчя, таке спокійне та беззахисне, видалося йому ще вродливішим, наче перша лісова квітка навесні, осяяна сонцем. Він навіть помітив дрібне ластовиння… Її пухкі, ще напівдитячі губи час від часу посмикувалися й щось шепотіли уві сні. Чеслав не стримався і рвучко поцілував ці такі звабливі вуста.

Його рух розбудив дівчину. Вона розплющила очі й, побачивши так близько перед собою його та втямивши, що це їй не мариться, відсахнулася, намагаючись відповзти якнайдалі, і задкувала, аж поки ремінь, що їх зв’язував, не натягся до краю. Юнак, не бажаючи втрачати завойоване, подався в її бік і, схопивши, спробував притягти до себе. Та бранка, виставивши руки вперед, рішуче зупинила його натиск. У її очах він побачив страх і, що ще гірше, — ненависть. І тоді він відступив…

Підвівшись, він дістав із торби хліб і, вломивши чималий шмат, простягнув дівчині.

— Поїж!..

Дівчина, вочевидь, боячись нового нападу, навіть не ворухнулася, але потім таки простягла руку й сторожко взяла хліб. Після цього Чеслав, відламавши й собі шматок, заходився їсти. Смаку він не відчував, бо все думав, що за сила спиняє його перед цією чужинкою. Відповіді не знаходив, а