Ю. Несбе - Сніговик

– Що сталося, синку? – запитала вона.

Він відповів:

– Я бачив його.

У дитячому голосі звучав тонесенький страх, що дряпав шкіру. Вона не пригадувала такого відтоді, коли він був зовсім маленький і сидів між нею та чоловіком на дивані перед телевізором, затуляючи долоньками очі. А тепер у нього ламався голос, він уже не обіймав її на ніч, став цікавитися автомобільними двигунами та дівчатами. Якогось дня він сяде з котроюсь в машину і теж гайне від неї.

– То кого ти бачив? – Сара вставила ключ у замок запалювання.

– Сніговика…

Двигун мовчав, і її несподівано охопила паніка. Саме те, чого вона боялася. Вона повернула ключ іще раз, видивляючись у лобове скло. Може, сів акумулятор?

– А як він виглядав, отой сніговик?

Вона тиснула щосили на газ і повертала ключ запалення з такою відчайдушною силою, ніби хотіла його зламати.

Син відповів, але його слова заглушило ревіння мотора – машина завелася.

Сара переключила передачу й різко відпустила зчеплення, треба будь-що швидше звідси вибратися. Однак колеса буксували у свіжому пухкому снігу. Вона додала газу, та машина буксувала на місці, тільки задні колеса ковзали уздовж узбіччя. Але тут покришки черкнули нарешті по асфальту, машина подалася вперед і виїхала на дорогу.

– Тато вже давно нас чекає, – сказала Сара. – Треба квапитись.

Вона ввімкнула радіо й викрутила звук на повну, щоб салон наповнився хоч якимись звуками, окрім її власного голосу. Диктор новин укотре повідомив, що цієї ночі Рональд Рейган обійшов у президентських перегонах Джиммі Картера.

Хлопчик знову щось сказав, і вона поглянула у дзеркало.

– Що ти кажеш? – підвищила вона голос.

Він повторив, але вона знову не розчула, прикрутила звук і повела машину до головної дороги та річки, що перетинали околиці. І раптом здригнулася, бо син перехилився до неї між передніми сидіннями. Його голос сухим шепотом пролунав біля її вуха, ніби він боявся, що їх хтось почує:

– Ми помремо…

Розділ 2

2 листопада 2004 року. День перший. Кам’яні очі

Харрі Холе здригнувся й розплющив очі. Було холодно, із темряви долинав голос, який його й розбудив. Він повідомляв, що американський народ має сьогодні вирішити, чи просидить Джордж Вокер Буш ще чотири роки в Білому домі. Клята погода, подумав Харрі, прокидаєшся – ще темно, приходиш зі служби – вже темно. Він відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу. Лінолеум був пекуче холодний. Не вимкнувши радіобудильник, Харрі пішов до ванної. Подивився у дзеркало. І тут – пізня осінь: обличчя зім’яте, блідо-сіре, похмуре. Зазвичай повіки червоні, ніс – у рясних чорних цятках. Під світло-блакитними очима, що їх затягло туманом похмілля, – капшуки… Нічого, все щезне, треба тільки прийняти гарячу ванну, розітертися шорстким рушником та добре поснідати. Принаймні він на це сподівався. Цікаво, як він виглядатиме, коли покине роботу? Чи розгладяться зморшки, чи пом’якшиться зацькований вираз обличчя, з яким він прокидається після ночі, сповненої жахливих снів? Але ж у нього мало не кожна ніч така! Харрі досить довго уникав зазирати у дзеркала. Полишаючи свою маленьку спартанську квартирку на Софієсгате (щоб, проминувши кілька вулиць, перевтілитися у старшого інспектора відділу з розслідування вбивств Поліцейського управління Осло), він звично вдивлявся в обличчя людей, вишукуючи їхній біль, слабкості, страхи. І поки рився у нагромадженнях їхньої брехні, безуспішно намагався збагнути, заради чого він це робить. Навіщо намагається розібратися в людях, які не роблять навіть спроби розібратися в собі. За стримуваною стіною їхньої відчуженості він надто часто вирізняв зневагу.

Харрі зробив спробу пригладити жорстку щітку свого коротко стриженого волосся. Худорлява постать десь під сто дев’яносто три сантиметри. Ключиці, обтягнуті шкірою, пальці, що нагадували кліщі. Закінчивши останню справу, він багато тренувався – дехто вважав, що занадто багато. Окрім їзди на велосипеді, він почав накачувати м’язи у спортивному залі, що знаходився у підвальному приміщенні Поліцейського управління. Йому подобався біль у м’язах, який вимітав геть усі думки. Але Сталлоне з нього не вийшло: він тільки худнув, а м’язова маса не збільшувалася, м’язи залягли тонким прошарком між скелетом та шкірою. Харрі ще змолоду був широкоплечий – Ракель жартома називала його «атлет від природи», однак тепер він усе більше скидався на оббілованого білого ведмедя (він якось бачив картинку: жилавий, але навдивовижу худий хижий звір). Так і взагалі можна розчинитись. Харрі зітхнув. Листопад. Невдовзі буде ще темніше.

Він увійшов до кухні, випив склянку води, щоб погамувати головний біль, і здивовано зіщулився, дивлячись у вікно: дах на іншому боці Софієсгате сяяв білизною, аж різало очі. Вночі випав перший сніг. Харрі подумав про лист. Він часто отримував подібні листи, але цей був особливий, у ньому згадувався Тувумба.

По радіо починалася програма про природу, чийсь жвавий голос розповідав про тюленів:

– Щоліта вони збираються на узбережжі Берінгового моря для парування. Оскільки самців більше, конкуренція за самиць доволі жорстка. Тому самець, що добився самиці, залишається з нею до наступного парувального сезону. Самець піклується про свою пару, поки діти не стануть самостійними. До речі, самець дорожить не самицею, а своїми генами та продовженням роду. У рамках теорії дарвінізму це означає, що до моногамії тюленя підштовхує природний добір та боротьба за виживання, а не мораль.

Це ж треба, подумав Харрі.

Сповнений піднесення голос у радіоприймачі зривався на фальцет:

– Але перед тим як тюлені залишать узбережжя Берінгової протоки й вирушать на пошуки їжі до відкритого моря, самець часто намагається вбити самицю. Чому? Та тому, що самиця тюленя ніколи не стане паруватися двічі з одним і тим самим самцем! Вона чинить так із огляду на рівномірний розподіл ризиків – так само як на фондовому ринку. Проміскуїтет для неї біологічно виправданий, і самець знає це. Убивши свою самицю, самець розраховує завадити молодняку інших тюленів конкурувати у здобуванні їжі з його власними дітьми.

– Якщо вже зайшлося про теорію Дарвіна, то чому люди не чинять так, як тюлені? – запитав чийсь голос.

– Саме так і чинять! Наше суспільство – і нині, і в минулому – зовсім не таке моногамне, як здається на перший погляд. Проведене у Швеції дослідження показало, що від п’ятнадцяти до двадцяти відсотків дітей насправді народжені не від того батька, якого вони вважають своїм і який їх також вважає за рідних. Двадцять відсотків! Тобто кожна п’ята дитина! Кожен п’ятий народжений у брехні, але при цьому – з метою біологічної різноманітності.

Харрі почав крутити ручку в пошуках якоїсь музики. Він зупинився на