Ю. Несбе - Спаситель

й вона роздивилася, що то таке. Бачила вже на малюнках. Єдина надія, що через темряву в стодолі він не зауважить, як вона зашарілася.

– Ні, – збрехала вона, сівши поруч на сіні.

Роберт дивився на неї насмішкувато, немов знав про неї щось таке, чого вона й сама про себе не знала. Вона теж дивилася на нього, відкинулася назад, спершись на лікті.

– Його місце отут. – Миттю рука Роберта опинилася у неї під сукнею. Вона відчула корінець з внутрішнього боку стегон, й перш ніж встигла стулити ноги, той уп’явся у труси. Роберт гаряче дихав їй у шию.

– Ні, Роберте, – прошепотіла вона.

– Я витесував його саме для тебе, – прошепотів він у відповідь.

– Припини, я не хочу.

– Чи ти відмовляєш? Мені?

У неї перехопило подих, вона не мала змоги ані відповісти, ані закричати, але раптом у дверях почувся голос Юна:

– Припини, Роберте.

Вона відчула, як він розслабився й відпустив її, прибрав руку, а корінець так і лишивсь затисненим поміж ніг.

– Ходи сюди, – наказав Юн, ніби кликав неслухняного собаку.

Роберт підвівся, гигикнувши, підморгнув їй і вийшов до брата на сонце.

Вона випросталась й взялася обтрушувати з себе сухі травини, одночасно відчуваючи й полегшення, й сором. Полегшення, бо Юн зупинив їхню божевільну гру. А сором, бо він нібито гадав, що це більше, ніж гра.

Згодом, під час молитви перед вечерею, вона звела голову й враз перестріла поглядом Робертові очі. Він ворушив губами, промовляючи якесь слово, але вона не збагнула, яке саме, утім, все одно гигикнула. Роберт – божевільний! А вона… так, вона? Теж божевільна. І закохана. Але закохана зовсім не так, як було у дванадцять чи навіть у тринадцять. Зараз їй чотирнадцять, і це набагато серйозніше. Важливіше. І цікавіше.

Вона відчувала, як усередині клекоче сміх, але й далі лежала, намагаючись побачити зорі крізь стелю. Тітонька Сара біля вікна зарохкала й припинила хропти. Почулось пугукання. Пугач, абощо?

Треба у вбиральню, попісяти.

Їй не хотілося вставати, але треба. Доведеться чимчикувати вогкою від роси травою повз стодолу, яка вночі була геть темна й непривітна. Вона заплющилась – ні, марно. Вилізла зі спального мішка, сунула ноги в сандалії і навшпиньки дісталася дверей.

На небі де-не-де виднілися зірки, але невдовзі вони зникнуть, адже вже за годину почне світати. Тіло обдавало прохолодою, вона поспішала стежиною, прислухаючись до незбагненних нічних звуків. Якась комашня, яку вдень не видно-не чути. Звірі полюють. Рікард казав, що бачив у гаю лисиць. А може, і тварини й комахи ті ж самі, що й вдень, але вночі звуки інші. Змінюються. Перетворюються.

Вбиральня самотньо стояла на згірку за стодолою. Що ближче підходиш – то вона ніби виростає. Дивакувата, кособока хатка, збита з нефарбованих дощок, кривих, розтрісканих, посірілих від негоди. Без вікон, лише двері та прорізь у вигляді маленького серця. А найгірше, що ніколи наперед не втямиш, чи є там хто, чи ні.

Чомусь їй видавалось, що там конче хтось сидить.

Вона кахикнула – якщо там зайнято, то подадуть знак.

З гілки на галявині злетіла сорока. І все, тиша.

Вона стала на кам’яну сходинку. Схопила оцупок, що правив руків’ям. Потягнула до себе. Усередині було темно й порожньо.

Вона перевела дух. Біля сідала стояв кишеньковий ліхтарик, але умикати світло не було потреби, тож вона підняла кришку й защипнулася. Підібгала нічну сорочку, спустила труси й сіла. Все стихло, й ніби почулися якісь звуки. Напевно що не тваринка, не сорока й не комашка. Щось хутко рухалось у високій траві за вбиральнею. Потім усе заглушило дзюркотіння. Але дарма, бо серце її вже знавісніло стукотіло.

Вона хутко натягнула труси й стала, нашорошивши вуха. Вона чула лише легке шурхотіння листя та гучний стукіт власного серця. Зачекала, поки серце заспокоїться, розщепнулась, розчинила двері. Темна постать майже цілковито заступала одвірок. Мабуть, він, принишкнувши, стеріг її на сходах. За мить вона вже лежала на сідалі, а він, стоячи над нею, зачинив двері.

– Ти? – вирвалося в неї.

– Я, – одказав він чужим, тремтячим, захриплим голосом.

Він наліг на неї. Очі виблискували у темряві, коли він до крові прокусив їй губу й однією рукою, задравши сорочку, зірвав білизну. Вона відчула холодне лезо ножа коло шиї, лежала заклякла від страху, поки він притискався до неї нижче пояса, ще навіть не знявши штанів, ніби тічна собака.

– Ані писку – на шматки порубаю! – прошипів він.

Й вона не пискнула. Адже вона мала всього чотирнадцять років й тверду віру в те, що коли заплющитися й зосередитися, то можна побачити зірки просто крізь стелю. Якщо на те Божа воля.

Розділ 2

Неділя, 13 грудня 2003 року. Візит

Він вдивлявся у власне відображення у вагонному вікні. Намагався збагнути, у чому таємниця. Але не бачив у обличчі над червоною шийною хустинкою нічого прикметного – звичайнісіньке невиразне обличчя, очі, волосся на тлі тунельних стін між станціями метро «Курсель» та «Терн» так само темні, як вічна ніч метро. На колінах у нього лежала «Монд», обіцяла сніг, однак паризькі вулиці там, нагорі, під непроглядними хмарами так само були холодні й голі. Його ніздрі розширились, втягуючи слабкий, але цілком чіткий запах сирого цементу, людського поту, паленого металу, одеколону, тютюну, мокрої шерсті й жовчної кислоти – зовсім невикорінний сморід вагонів метро.

Під повітряним напором через зустрічний потяг скло у шибках задвигтіло, у темряві за вікном промайнули тьмяні прямокутники світла. Зсунувши рукав пальта, він зиркнув на годинника «Сейко SQ50», який отримав як плату від одного з клієнтів. Скельце було вже подряпане, тож, можливо, він зовсім не справжній, а підробка. Чверть на восьму. У неділю увечері вагон залюднений лише наполовину. Він роззирнувся. Люди у метро спали завжди, а надто по буднях. Відключалися, заплющувались, перетворюючи щоденний переїзд у метро на позбавлений сновидінь порожній відтинок, а червону чи синю ламану лінію на схемі метро – у такий собі безмовний відтинок між роботою та свободою. Він якось прочитав про чоловіка, який отак їздив туди-сюди у вагоні, сидячи й заплющившись, цілісінький день, й лише уночі, коли оглядали потяг перед поверненням у депо, побачили, що чоловік помер. Може, він, знаючи, що його ніхто не потурбує, навмисно спустився у ці катакомби, щоб у цій блідо-жовтій труні поєднати сивою рискою життя та потойбіччя.

Але він сам прямував у інший бік. До життя. Йому лишилось виконати сьогодні увечері роботу тут, а потім в Осло. І квит. Й він назавжди покине катакомби.

Різке дзеленчання. Станція «Терн», двері зачинилися. Потяг знову зрушив з місця.

Він заплющився, силкуючись