Габріеле д'Аннунціо - Насолода

університеті. Працює журналістом, водночас він – колекціонер і мистецтвознавець. Ці роки – фундаментальні для його формування. У Римі Д’Аннунціо одружується з герцогинею Марією Ардуен (Hardouin) з роду герцогів Ґаллезе. З нею він матиме трьох дітей, але розлучиться, – це буде єдиний його офіційний шлюб. Саме в Римі перебувало чимало інтелектуалів з його рідного Абруццо, що полюбляли збиратись у францисканському монастирі містечка Франкавілла-аль-Маре, де друг д’Аннунціо Франческо Паоло Мікетті – художник і фотограф (теж родом з Абруццо) – сформував одне з найпрестижніших на той час в Італії мистецьких товариств. Тут був написаний і роман «Насолода», з якого почалася слава письменника. У Римі починає формуватися і неповторний стиль Д’Аннунціо – і не лише літературний. Д’Аннунціо свідомо будує свій образ рафінованого інтелектуала-декадента, константами якого є екстравагантні вчинки, ефектний мистецький антураж, захоплюючі таємниці, ексцентрика в професійному та приватному житті, – образ, навколо якого створюється в Італії справжній культ. Свідком цього був Коцюбинський в Італії, коли без заздрості, але й не без жалю, написав про різницю становища письменника італійського та українського: перший простує врочисто, мов король, незнайомі люди його вітають на вулиці, скидаючи капелюха, а другий – інтелектуал, переслідуваний владою, а в результаті – зацькований і мало кому й відомий.[8] Насправді це парадигматична різниця між західноєвропейським та східноєвропейським інтелектуалом, актуальна й до недавнього часу, однак особливо промовиста як приклад Д’Аннунціо та Коцюбинського – сучасників і антиподів, але об’єктивно приналежних до першорядних світил європейської літератури того часу.

В 1891–1894 рр. Д’Аннунціо мешкає в Неаполі, де відбувається його наближення до Ніцше і формування під його впливом культу мистецтва, яке письменник вважає «інструментом іншої форми аристократизму, конститутивним елементом неповторного життя, вищим ствердженням особистості та фундаментальним критерієм кожної людської дії».[9] Вплив Ніцше особливо відчутний у романі «Діви скель», присвяченому мрії про обрану Надлюдину, що мала би народитись від ідеальної зустрічі двох аристократичних родів та стати духовним провідником свого народу. Йдеться, отже, як уже мовилось, не про ідеологію Übermensch із «Так говорив Заратустра» Ніцше (1883), – вимір обраності, що досягається тяжкою дисципліною й усамітненим особистим етичним шляхом. Мова йде швидше про мистецький міф родової аристократії, що має врятуватись через відтворення себе у вимірі видатної духовної особистості, здатної протистояти банальності буржуазного світу та близькій навалі люмпена (або ж пануванню того «Грядущого Хама», про якого з революційної Росії 1906 року тривожно попередить Дмитрій Мережковський). Щоправда, головний герой Клаудіо Кантельмо губиться серед трьох сестер – Віоланти, Массімілли та Анатолії (а ця остання доглядає психічнохворих матір і брата), не знаючи, яку з князівен – цих таємничих і прекрасних «дів скель» – обрати… Розгадка мала знайтися в наступних двох томах, які – символічно – так і не були написані.

Про незліченних коханок Д’Аннунціо ходили легенди.[10] Але дві жінки відіграли найбільшу роль у його житті – і в цьому випадку приватна історія була невіддільна від мистецьких контекстів доби. Перша – видатна італійська актриса Елеонора Дузе (1858–1924), знакова постать європейського модерного театру, суперниця великої Сари Бернар.[11] Дузе була втіленням жінки, подібної до героїнь також і творів Д’Аннунціо, – емансипованої невротичної натури, що викривала фальш розміреного подружнього життя, прагнучи вільного вибору і права на пристрасті (не випадково класичними були її ролі у творах Ібсена). В 1892 р. зав’язується листування Д’Аннунціо з Дузе, з якого починається основний період його життя – флорентійський. Два роки по тому письменник переселяється до Флоренції, яка стане містом їхньої любові. Флорентійський період триватиме десятиліття: від 1894 до 1904 р. Письменник живе на віллі поряд з віллою актриси життям «ренесансного синьйора».

Це період в основному драматургії та поезії. Театр Д’Аннунціо великою мірою зорієнтований на акторську постать Дузе і своєю декадентською поетикою з елементами натуралізму становив виклик тогочасному «буржуазному» італійському театру (чимало цікавих паралелей з його театром можна віднайти в драматургії Володимира Винниченка). 1903 р. будуть надруковані перші три збірки поетичної серії «Гімни небесам, морю, землі та героям», зокрема книжка «Алкіона», що вважається його абсолютним шедевром: лежачи на дні свого човна під сонцем, писав вірші – це «діти води і променів, наповнені повітрям і морською сіллю», що вібрують грецько-римськими ремінісценціями, софістикованими цитатами з Гесіода, Вергілія, Данте.

У 1904 р. стосунки з Дузе переживають кризу через роман письменника з молодою коханкою – досить безжально ця історія описана в романі «Полум’я». Розкішне життя Д’Аннунціо обертається великими боргами. Облаштування флорентійської вілли виставляється на продаж. Закінчилась ціла епоха його життя. Він тяжко переживав розрив, а пізніше відреагував на смерть актриси словами: «Пішла зі світу та, якої я не заслуговував». Що б він сказав, дізнавшись, що ім’я Дузе носить 30-кілометровий кратер на планеті Венера?…

Далі буде ще одна фантасмагорична любов – у Мілані 1904 р. на його шляху постає «femme fatal» з магнетичними зеленими очима: маркіза Луїза Казаті Амман (1881–1957), яку Марінетті називав «найвидатнішою футуристкою світу», а Жан Кокто – «красивою змією земного раю».[12] Луїза теж перетворила своє життя на твір мистецтва. Ікона італійського декадансу, вона стала «егоїстичною музою» видатних митців – французького письменника-сюрреаліста Жана Кокто й одного із засновників італійського футуризму художника Джакомо Балла, італійського портретиста-декадента Джованні Больдіні та нідерландського художника-фовіста Кеес ван Донґена, американського і французького художника-дадаїста Ман Рея та англійського фотографа Сесіля Бітона, американського класика «розбитого покоління» письменника Джека Керуака та Марселя Пруста. Десять років тривала любов Луїзи і Д’Аннунціо – між Флоренцією, Венецією та Парижем. За ексцентрикою Луїза не поступалась своєму коханцеві: замість прикрас начіпляла на себе живих пітонів і ходила на прогулянку з леопардом в ошийнику з діамантами. Часом прогулювалась гола нічною Венецією у супроводі африканського охоронця зі смолоскипом, аби нічого з її краси не сховалось від очей випадкових перехожих. Купила покинутий палац у Венеції і розводила там дроздів-альбіносів, яким розмальовувала крила залежно від настрою, а ще павичів, пітонів, гепардів і тигрів, – нині це Музей модерного мистецтва Пеґґі Ґуґґехайм. Була меценаткою, організовувала шалені свята – якось орендувала венеційську площу Сан-Марко, а легендарний «Бал Каліостро» в Парижі коштував 500 тисяч тодішніх франків. Коли ж збанкрутувала, то платила таксистам діамантовими браслетами і перснями зі смарагдами, а її паризький «Палац Снів», що вміщав 130 її портретів, купила Коко Шанель… «О Кора, невловна, як тінь Аїду…» – писав поет про неї як про дочку Деметри і Зевса – Кору-Персефону, що її викрав Плутон, зробивши володаркою царства мертвих. Про її «присутність у моїй меланхолії» він