Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

в строкате блазенське вбрання, все в латках, що рябіли, як пташине пір’я, й надягали цупкі маски з дзьобами. А тоді, махаючи руками, наче крильми, блазенською ходою простували до містечка, де на старому майдані було поставлене високе карнавальне дерево. Там, при світлі смолоскипів, відбувався похід масок: чоловіки йшли затулені пташиними масками, а жінки — перевдягнені в розкішне вбрання минулих сторіч. Вони зачіпали нас жартівливими словами, вимовляючи їх тонкими, зміненими голосами старих дзигарів з мелодією, а ми відповідали різким пташиним криком.

На майдані нас уже кликали з шинків та винарень марші пернатих — тоненькі, жалючі флейти щигликів, свистючі цитри сичів, ревучі контрабаси готурів і верескливі ручні органи, на яких пригравав до своїх сороміцьких віршів цех одудів. Ми з Ото приєднувалися до чорних дятлів, у яких марші вистукували ополониками на дерев’яних шапликах, давали блазенські поради й чинили блазенський суд. Тут доводилося пити вино обережно, бо ми мусили смоктати його з келиха соломинкою крізь ніздрю дзьоба.

Коли в голові починало туманіти, ми провітрювалися, гуляючи садками і ярами вздовж валу навколо містечка чи бавлячись на танцювальному майданчику. Або в альтанці якогось господаря скидали маску і в товаристві випадкової любки споживали зі сковорідок слимаки по-бургундському.

Тими ночами всюди до самого світанку лунав пронизливий пташиний клич — у темних провулках і біля Великої Маріни, в каштанових гаях і виноградниках, в оздоблених лампіонами гондолах та темному плесі моря і навіть між високими кипарисами на цвинтарях. І всюди у відповідь йому, наче луна, вихоплювався зляканий зойк тих, що втікали. Жінки в цій країні гарні й сповнені щедрої снаги, яку Старий Буркотун називає дарувальною чеснотою.

Признаюся, нас мало не до сліз доводить згадка не про лихо цієї країни, а про їх веселощі та квітучий добробут. У мене й досі стоїть у вухах та гра голосів, а надто приглушений зойк, яким зустріла мене на валу Лаурета. Хоч її тіло приховував кринолін із золотими торочками, а обличчя — перламутрова маска, я з того, як вона йдучи крутила стегнами, відразу впізнав її в темній алеї і сховався за деревом. Тоді злякав її дятлячим сміхом і, вимахуючи широкими чорними рукавами, погнався за нею. Угорі, де стоїть римський камінь, я спіймав її, знесилену й тремтячу, і стиснув в обіймах, схиливши над її обличчям яскраво-червону маску. Я відчув, як вона, відпочиваючи в моїх обіймах, ніби снила, скована чарівною силою, і мені стало шкода її. Усміхаючись, я відсунув пташину маску на чоло.

Тоді вона й собі всміхнулася і тихо затулила мені рота рукою — так тихо, що я чув уже тільки свій подих, який проходив крізь її пальці.

3

Взагалі ж ми день у день жили у своєму скиті дуже усамітнено. Він був розташований край Мармурових скель посередині одного кам’яного острівця, які подекуди витикаються з землі в тій країні виноградної лози. Город наш тулився у вузьких кам’яних западинах, де набралося за довгі роки ґрунту, і був захищений по краях тих западин кам’яною огорожею, попід якою росло дике зілля, таке, як буяло на родючих ґрунтах виноградників. Напровесні тут цвіли, мов китиці голубих перлин, мускатні гіацинти, а восени нам тішили око плоди фізаліса, що яскріли, ніби червоні лампіони. А в усі пори року будинок і город оточували сріблясто-зелені кущі рути, від яких, коли сонце підбивалося вгору, котилися хвилі п’янкого запаху.

Опівдні, коли сонце наповнювало вогнем виноградні грона, у скиті стояла прохолода, бо там не тільки підлога була викладена за звичаєм південних країн кам’яною мозаїкою, а й чимало приміщень заглиблювалися в скелі. Але я о тій порі любив також лежати на терасі і в напівсні слухати спів цикад, схожий на брязкіт скелець. Потім на город налітали метелики й обсідали зібрані в парасольки квітки дикої моркви, а на каміння вилазили вигріватися на сонці перлисті ящірки. І, нарешті, коли білий пісок на зміїній стежці розпікався до гарячого, на неї повільно виповзали списоголовці і невдовзі покривали її всю, наче низка ієрогліфів.

Ми не боялися цих тварин, яких багато жило в шпаринах і розколинах скиту; нас навіть тішило вдень їхнє забарвлення, а вночі — тоненький дзвінкий свист, яким вони супроводжували свою любовну гру. Ми часто, ледь підібгавши вбрання, переступали через них, а як мали гостя, що боявся гадюк, відсовували їх ногами зі стежки. Але завжди зміїною стежкою йшли зі своїми гістьми руч-об-руч і не раз помічали, що почуття волі й акробатичної впевненості, яке нас охоплювало на тому шляху, наче передавалося і їм.

Мабуть, було багато причин, через які ті тварини стали такими свійськими, але без Лампузи, нашої старої куховарки, ми навряд чи пізнали б їхню поведінку. Лампуза, поки було літо, щовечора ставила їм перед кухнею, притуленою до скелі, срібний казанець молока, а потім скликала їх якимось незрозумілим вигуком. І враз в останньому промінні сонця скрізь у городі спалахували золотом, звиваючись, гадюки — на чорній землі грядок з лілеями, на сріблясто-зеленому килимі з рути й вище на скелях у кущах ліщини та бузини. Тоді вони влягалися навколо казанця, утворюючи собою образ полум’яного вінка з омахами на всі боки, і споживали дарунок.

Коли Еріо був зовсім малий, Лампуза, годуючи отак змій, тримала його на руках, і він тоненьким голоском повторював її поклик. Та як же я здивувався, побачивши одного вечора, як хлопчик, що ледве навчився ходити, сам витяг надвір казанця. Там він постукав по його вінцях ложкою з грушевого дерева, і з розколин Мармурових скель, полум’яніючи на сонці, почали виповзати червоні змії. І я, наче вві сні, почув, як малий Еріо сміявся, стоячи серед них на втоптаному глиняному подвір’ї біля кухні. Змії, граючись навколо хлопця, задирали до нього важкі трикутні голови й швидко похитували ними, наче маятниками. Я стояв у альтанці й не зважувався покликати свого Еріо, як не зважуються покликати сновиду, що вві сні йде стрімким гребенем будинку. Та враз я побачив перед порогом кухні стару Лампузу, що стояла, склавши руки на грудях, і всміхалася. Та картина сповнила мене чудовим почуттям безпеки перед величезною загрозою.

Відтоді Еріо став для нас ніби дзвіночком, що кличе на вечерю. Почувши дзенькіт казанця, ми відкладали працю, щоб помилуватися хлопцем, як він годуватиме змій. Брат Ото поспішав до надвірної альтанки зі своєї бібліотеки, а я з гербаріуму. Лампуза також відходила від печі й спостерігала за малим із гордим, ніжним виразом на обличчі. Особливо ми тішилися, бачивши, як завзято Еріо домагався,