Всеволод Зіновійович Нестайко - Космо-Натка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В останню мить Льонька приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.
…Без п’яти хвилин вісім. Льонька та Ромка в мовчанні стоять біля супутника «Ліра-3». Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглинку, до якої прикріплений дитячий пер- шотравнений прапорець.
Ось що в цьому листі:
«Всім! Всім! Всім! Сьогодні, 30 вересня, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику «Ліра-3» в міжпланетний простір. Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.
Поставте нам пам’ятник на площі Перемоги.
Прощайте, товариші, ми летимо.
Леонід Іщенко, Роман Андрієнко».
Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз Льонька і Ромка полетять їм назустріч і ніколи більше не повернуться на Землю. Минають останні секунди.
— Ну, пішли! — тремтячим голосом каже Льонька.
Ромка одкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:
— Хлопці, а що ви тут робите? Га?
Від несподіванки Роман випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в Льоньки забурчало в животі.
З-за сарая з’явилася Тетянка, Льоньчина й Ромчина однокласниця і сусідка. Побачивши її, Льонька зразу опам’ятався.
— Геть звідси! — спокійно сказав він.
— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.
— Геть, тобі кажуть, — скипів Льонька, — а то як дам, то полетиш!
— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!
Оце так номер! Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!
Здавалося, виходу не було.
І тоді Льонька — хай, що буде, — вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати. Зрештою, це навіть непогано — хоч одна людина буде свідком їхнього польоту. І потім усім розкаже…
Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.
— Ой, хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!
— Що-о?! — Льонька й Ромка перезирнулися, обличчя в них витяглися від здивування.
— Я теж полечу з вами!
Хлопці безпорадно дивились один на одного. От таке! Мало вона їм нервів на Землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як же від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і їм не дасть полетіти. Це точно!
І хлопці почали умовляти Тетянку.
— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.
— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!
— Та ми ж не помістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.
— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте… Тітко Текля! — напівголосно крикнула Тетянка.
— Ш-ш!.. Замовкни!..
Робити було нічого.
— Гаразд… Залазь! — зціпивши зуби, запропонував Льонька і шепнув Ромці на вухо: — В крайньому разі ми її викинемо по дорозі!
Тетянка вмить залізла в бочку.
— Тільки запам’ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало! — з відчаєм у голосі крикнув Льонька.
— Добре, добре, — безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут хороше! Залазьте швидше!
І Льонька з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, вони довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті вони всілись. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні Льонька встав і закрив «люк», тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимсь дуже писклявим, пташиним голосом сказав:
— Приготуватися! Даю старт!
Ромка й Тетянка затамували подих. Льонька щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив’язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і…
Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо. В цей час Ромка штовхнув Льоньку ліктем в потилицю, а Льонька ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла Льоньці на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а Льонька наступив Ромці на губу.
Яке щастя, що стінки супутника «Ліра-3» були вистелені ковдрою!
Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім холодних вареників з картоплею полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинивсь у Тетянки під пахвою, а колишня газована вода вся до крапельки вилилася Льоньці на штани.
І, незважаючи на це, Льонька радісно вигукнув:
— Ура! Ми лети…
Він не договорив, бо якраз у цю мить йому в рот потрапила цибулина.
«Супутник», мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось вдарився й перестав обертатися.
— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Льонька.
Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки…
В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.
— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. Їй вже хотілося додому, до мами. І Льонька це зрозумів.
— А-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — все! Тепер ти ніколи не повернешся додому.
Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І Ромка теж мовчав.
Гнітюча тиша запанувала в супутнику «Ліра-3». Льонька, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші всесвіту. І раптом…
Раптом вони почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов, лаючись, В усьому всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.
— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.
Льонька кинувсь одкривати люк…
Супутник «Ліра-3» мирно лежав у бур’янах біля дров’яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Космо-Натка», після закриття браузера.
