Крістін Ханна - Соловей

— Хто така Жульєтт Жервез? — запитує Жульєн. Трохи дивно чути це ім’я від нього.

Я заплющую очі. У темряві я лину крізь роки і континенти. Проти своєї волі чи, може, з її згоди. Я згадую.

Розділ 2

Світло покинуло Європу.

Ми не побачимо його знову за життя.

— Сер Едвард Ґрей про Першу світову війну

Серпень 1939 року

Франція

В’янн Моріак залишила прохолодну кухню і вийшла на подвір’я. Цього чудового літнього ранку в Долині Луари все квітло. Легкий вітерець колихав білі простирадла, а троянди схилилися вздовж давнього кам’яного муру, який відгороджував маєток від дороги. Кілька працьовитих бджіл дзижчало над квітами. Здалеку долинуло пихкання потяга, а тоді почувся дзвінкий сміх маленької дівчинки.

Софі.

В’янн усміхнулася. Її восьмирічна донька, мабуть, бігала будинком, змушуючи батька догоджати їй, хоч вони й готувалися до суботнього пікніка.

— Твоя донька — справжній тиран, — сказав Антуан, з'явившись на порозі.

Він підійшов до неї. Його напомаджене чорне волосся виблискувало на сонці. Цього ранку він лагодив меблі — шліфував крісло, яке й так уже було гладеньке, мов атлас. Шар пилу вкривав його обличчя та плечі. Він був високим і кремезним чоловіком з широкими плечима, грубими рисами обличчя та темною щетиною, не давати якій перетворюватися на бороду коштувало багатьох зусиль.

Він обійняв її і притис до себе:

— Я кохаю тебе, Ві.

— Я теж тебе кохаю.

Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.

Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.

Дівчина без матері.

— Тепер ти доросла, — сказав батько В'янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком. З моменту їхнього приїзду сюди він не тримав її за руку, не обіймав за плечі і навіть не пропонував хустинки, щоб витерти сльози.

— А… але я лише дівчинка, — мовила вона.

— Уже ні.

Вона дивилась на свою молодшу сестру Ізабель, яка в чотири роки досі смоктала великий палець і не знала, що відбувається. Ізабель постійно запитувала, коли ж мама повернеться додому.

Раптом двері відчинилися. На порозі стояла висока худорлява жінка з носом, схожим на водопровідний кран. Її маленькі темні очі нагадували родзинки.

— Ці дівчата? — спитала жінка.

Батько кивнув.

— Вони вас більше не потурбують.

Усе сталося дуже швидко. В’янн не встигла нічого зрозуміти. Батько позбувся своїх доньок, мов старої білизни, та залишив їх незнайомці. У дівчат була така велика різниця у віці, що здавалося, ніби вони з різних родин. В’янн хотіла втішити Ізабель, але їй самій так боліло, що вона не могла думати про когось іншого, особливо про вперту, нетерпеливу та крикливу Ізабель. В’янн досі пам’ятала ті перші дні: як Ізабель верещала, а мадам лупцювала її. В’янн постійно вмовляла Ізабель:

— Ізабель, люба, перестань репетувати. Роби, що вона каже.

Але навіть у чотири роки Ізабель була неконтрольованою. Усе це зламало В’янн: туга за матір’ю, біль від усвідомлення того, що батько їх покинув, різка зміна оточення, надокучлива Ізабель та самотність.

Саме Антуан урятував В’янн. Першого літа після смерті мами вони стали нерозлучні. У ньому В’янн знайшла порятунок. У шістнадцять вона завагітніла, у сімнадцять вийшла заміж і стала господинею в Le Jardin. Два місяці потому в неї стався викидень, і на якийсь час вона знову втратила себе. Вона сповилася у своє горе, наче в кокон, і не могла дбати про когось чи щось — тим паче про плаксиву чотирирічну сестру.

Але це було давно. У такий чудовий день їй не хотілося поринати в ці спогади.

Вона стояла, притулившись до чоловіка, коли донька підбігла до них і заявила:

— Я готова, ходімо.

— Що ж, принцеса готова, тож потрібно йти, — сказав Антуан жартома.

В’янн усміхалася, коли повернулась до будинку по капелюх, що висів біля дверей. Вона була рудуватою білявкою з ніжною шкірою і неймовірно блакитними очима та завжди уникала сонця. Поки вона надягнула великий солом'яний капелюх і взяла мереживні рукавички та кошик для пікніка, Софі й Антуан уже вийшли з двору.

В’янн наздогнала їх на ґрунтовій дорозі біля будинку, на якій заледве міг вміститися автомобіль. Обабіч простягалися гектари скошених лугів. Подекуди зелень була всіяна червоними квітами маку та блакитними волошками. У цій частині Долини Луари на полях вирощували більше сіна, ніж винограду. Хоча звідси до Парижа було всього дві години потягом, здавалося, ніби це зовсім інший світ. Навіть улітку тут було мало туристів.

Інколи повз проїздили авто, велосипедисти та запряжені волами вози, але здебільшого вони йшли на дорозі самі. Родина мешкала майже за два кілометри від Карріву, містечка з населенням менше від тисячі жителів, відомого переважно як зупинка паломників, які вшановують Жанну Д’Арк. У місті не було промисловості, тож робочих місць бракувало. Знайти роботу можна було хіба що на аеродромі, який був гордістю Карріву. Він був єдиний у своєму роді на багато кілометрів.

Вузенькі вулиці, вистелені бруківкою, звивалися між будівлями з вапна, які незграбно тулилися одна до одної. Вапно відвалювалося від стін, а плющ намагався приховати занепад, який відчувався навколо. Селище будували абияк упродовж століть. Вулиці були звивисті, сходи криві, а алеї закінчувались глухими кутами. Кольори дещо оживили кам’яні будівлі: червоні навіси були прилаштовані до чорного металу, а залізні балкони прикрашали герані в керамічних вазонах. Скрізь було щось, що вабило око: вітрина з різнокольоровими макаронами, вербові кошики із сиром, шинкою та ковбасою, ящики з яскравими помідорами, баклажанами й огірками. Цього сонячного дня в кав'ярні було повно людей. Чоловіки сиділи за столиками, пили каву, курили коричневі саморобні цигарки і голосно сперечалися.

Типовий день у Карріву. Мсьє Ла Чоа підмітав вулицю біля свого закладу, мадам Клоне мила шибки своєї крамниці капелюхів, а кілька підлітків тинялися містом, копаючи ногами сміття та роздаючи направо й наліво цигарки.

На виході з міста вони повернули до річки. Уздовж берега тягнулась рівна, вкрита