Марина Соколян - Серце гарпії

— Я… — раптом губиться заброда. — Я Лapa.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

— Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі — мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко — назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок навпроти входу і падає там у низьке — аж сягає сподом долівки — крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає — оце ще справді циганські чари! Коли б іще серце не так стугоніло, коли б лише не так хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лapa, ні. Ти — Ярка, зроду й донині.

Бо Лapa, серце моє, Лapa — це я.

* * *

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому — підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий — це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності — о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

* * *

Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко — дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.

Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш — халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої — та і починалось же незлецьки!

— А знаєте що? На горищі клубу — привиди!

Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:

— Та ну? Відки знаєш?

— Сестра мені сказала! — хвалиться Ярка. — В мене сестра — чарівниця!

— Чаївниця! — радіє Михась.

— А що я її ніколи не бачила? — не йме віри Леся.

— Ну бо чари! — відмітає сумніви мала шибениця. — Ото ти й не бачиш!

Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся — серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасно сповзають, спричиняючи цим повсякчасну недогоду собою. В неї все мусить бути, як слід; вона ще й відмінниця, пхикає Ярка, а це вже справді — чудасія. Братик її, Михась, — оце, натомість, славне дитя, очка так і сяють! Та хіба ж його старша на горище відпустить? А самій іти — хіба ж то розвага?

— Леся… — приміряється Ярка, — а давай підем подивимось?

— Не можу, — відказує та. — Мама сказала — з двору ніде не йти.

— А клуб у дворі! — сповіщає Ярка. — Ну, не весь, нехай. Його цей, його зад… задня стіна, так точно у дворі.

— Зад! — хихоче Михась.

Леся, утім, невблаганна.

— Привиди, ну подумаєш.

Ярка мне губу. Як же до неї, нецікавої такої, підступитися?

— О, а ти знаєш, що Славчик «Мисливців за привидами» збирає?

Леся скліпує.

— Славчик?

Звісно, тамтой хлопчисько — не абихто, а син директора школи. Іще чепурніший за Лесю, коли таке взагалі буває. Та і маруда — точно незгірш.

— Ага, — Ярка киває, аж пружно підстрибують кіски. — І касети має, і вкладки, і наліпки — ну, знаєш, із мультика. Каже, попросить тата датчик такий купити, який, типу, показує, де примари…

— І пвазмотйон! — не витримує Михась. — Ба-бах!

— Плазмотрон, — суворо виправляє сестра. Тоді зітхає. — Чуєш, а правда, збирає?

— Агась! — радіє Ярка. — Розкажеш йому, де була, так він від завидків задушиться!

Леся тлумить усміх.

— Ну… ну добре. Ми тільки глянемо — і назад…

Ярка із тим погоджується; знає — варто ступити перший крок, то буде і другий, і третій. На горище, правда, так зразу не вибратись — там ціла історія з географією: через паркан (а добре, що вужча за Лесю — чи не кумедно вона пхається межи стрижні?!), попри двірникову буду (як він там хропе, бува, по обіді!), а потім нагору, пожежними сходами, іржавими та лункими, як дзвін. Ну а там уже — крок дороги. Двері на клубне горище давно зламані, та ніхто й не ладнає — там однаково ніц немає, окрім пилу. Ну і привидів, певна річ.

Крізь розбиту шибу сочиться зеленкувате світло, тицяється вузластим віттям у вікно старенька яблуня, танцює, збурена дитячим наскоком, рясна порохня.

— Ну і де твої привиди? — копилить тонку губу Леся.

Ярка зводить подих по стрімкому підйомі.

— Та зажди. Думаєш, оце так зразу тобі і вийдуть?

Михась витріщається на Ярку, мовби чекаючи якого дива. Леся пхекає, позираючи на гольфики — чи не з’їхали, бува. Ярка швидко метикує.

— Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!

— Ну і кого?

— А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала — не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить — ну лиш ясно, що мертвий!

Дослухається Ярка — тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби — ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом — чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху