Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

спальні. Це він навчився так зворушливо кликати сестричку! Як прокидається «з тієї ноги», то найперше не маму — Софійку гукає! Моє ж ти золоте, моє ж смакотнюще!

Софійка цокає новими черевичками до братика, пригортає, злегка пощипує рожеву щічку: спросоння братик усміхається і дуже гарнесенький!

— Аж не віриться, що й у нас із Сергієм буде таке щастя! — замріяно погладила ще зовсім непомітного животика Сніжана. І додала, звертаючись до мами: — Здається, Таню, я здогадуюсь, хто буде королевою новорічного балу!

3. Чудернацька пригода

Наступний вихідний — це ще сім кроків до карнавалу. А також — зо два кроки до ще тоншої талії завдяки кільком тисячам кроків до зимового лісу.

Та головне — цей день мав би стати ще одним кроком назустріч коханню. Оскільки Ліда Василівна минулої прогулянки розтягнула сухожилля й колективний класний похід скасували, Софійка придумала дещо ліпше.

Попросила тата взяти напрокат запасну пару наймодерніших лиж. Вимолила в неба гарної снігової погоди. І ніби між іншим натякнула Вадимові:

— Ти журився, що не вдалося з класом піти похід… А ми з дядьком Сергієм і татом якраз плануєм нову прогулянку… Уяви: тато з найшов у підвалі зайву пару лиж…

— Опля, везе ж тобі з твоїми шнурками на всякі знахідки! — Вадим криво усміхнувся з-під свого шикарного чуба.

— Які шнурки? Лижі тато знайшов! — засміялась і собі.

— Ну, я кажу, шнурок — предок типу!

— Тоді ти не зміг, не вдалось. А, мабуть, хотів би.

— Хотів? Я що, дурний? Сніг орати, ходулі свої ламати на всяких дубових дощечках! У мене недавно компа до інтернету підключили! Лижі — це кайф старих пліснявих дев’яностих, сучасний бомонд у неті відтягується. Хочеш — якось підвалюй до мене на хауз, позависаєм на пару! Життя в натурі хаванеш!

Софійці б умить зорієнтуватись і вхопитися за нагоду! Не кожній щастить удвох із таким красенем в інтернет! Ну, зависла би, відтягнулась! Так ні: зашарілась, закашлялась, виправдовується!..

А тепер от маєш: катайся, Софійко, з гірки, поки справді ніг не покрутила на цих скелях! Та ще й тато, почувши, що Вада не буде, запросив на вільні лижі… Сашка! Той же — вибриком! Не завадили ні робота, ні домашні клопоти! І ти ба, як вишиває — мовби з лижами народився! Навіть за неї, Софійку, забувся: з татом і Пустельником одне з-поперед одного, скоро гору зітруть!..

— Ну, Софійко, молодчинка ти, що нас до лісу витягла! — тішиться тато.

— Давай приєднуйся! — гукає щасливий Пустельник.

— Перепочину! — опускається на той самий камінь, марно промацуючи крізь куртку, чи потоншала ще трохи талія.

Шкода, що не дізнався Вадим, як вона спритно їздить… Зате на балу таки мусить її помітити! А якби ще побачив, як Софійка плаває!.. Куди цьому з’їжджанню! Нічого дивного: вона ж не снігова людина — русалонька!

Напевно, сніг піде: спохмурніло відразу. Та й вечоріє. Ага, сьогодні ж 22 грудня! Ліда Василівна казала, що це найкоротший день у році! І все одно гарно! Якби Софійка народилася середньовічною принцесою, свій замок неодмінно поставила б саме на цій скелястій горі! Узимку спостерігала б, як з усіх боків до неї добивались би лицарі, і вона, обрала б того, хто найкраще їздить на лижах. Дмитра обрала б, а Вадима — нізащо!

До речі, як поживає знайомий малюнок? Пообмітала свіжий сніг і знову провела пальцями по кам’яних борозенках, вишкрібаючи залишки моху та, як їх там, накипних лишайників. Одчистила решту обличчя. Ну й примітивний художник малював: замість ока — крапка, замість брови — риска! А волосся наче перекреслюється глибокою поперечною борозною. Під нею тіла не видно. Гля, це ж наче вода! Наче жінка у воді!

Софійка відкидає лижі, хукає на руки і продовжує «реставрацію». Ох і здивувалась, копи збоку намацала вибитий на камені… кутик риб’ячого хвоста! Він мовби виглядає з води. Русалка?

І враз щось боляче вдарило щоці. Наче ляпас! Ще й звук — ніби виляски по воді. Софійка впала не так від болю, як від несподіванки.

— Хі-хі-хі! — почулося мовби із каменя.

— Софійко, що сталося? — над нею стояв усюдисущий Сашко. — Ти посковзнулась?

— Дуже смішно! — від Сашка не сподівалась.

— Я не сміюсь! — тривожився хлоп’як. — Що з твоєю щокою?

Щока палала як тоді, коли Софійка впала з і ковичівського горища.

— Та я… Це що — вона мене?..

— Хто вона? Гілляка? — Його очі були налякані. — Ого, аж до крові стесала! Як це ти так необережно?

— Я обережно! Ай! — легенько торкнулась подряпин. — Мовби ця русалка… Хвостом ударила! Ще й насміхається!

— Яка русалка?

Софійка вказала на камінь, але… ніякого малюнка на ньому не було! Розчищений сніг, відшкрябаний мох, якісь розколинки… і більше нічого!

— Фантазерка ти наша! — співчутливо усміхнувся Сашко.

«„Наша“! Родич знайшовся! Вони, звичайно, друзі, але „наша“?! Геть зовсім зарвався», — сама того не помітивши, думає Вадимовими словами.

— Це точно пора додому! — нагодились одночасно тато і дядько Сергій. — Дехто вже доїздився! Та й сутеніє просто на очах!

Удома тато цілий вечір дотепничав, що поганий лижник і на перині ногу зламає. Мама бідкалася, чи не підхопила, бува, дитина зараження крові. Пустельник дивувався з форми ляпасу: натурально — риб’ячий хвіст! Тітонька Сніжана прикладала до Софійчиного обличчя примочки з різних мазей і нарікала на обмежену сучасну медицину. Стурбований Ростик показував на сестру пальчиком: «Вава, вава!»

А Софійка не могла отямитись і второпати, що ж відбулося насправді.

4. Понеділок — тяжкий день

Вже як не щастить, то надовго? Прищ на носі — першого вересня, синяцюра на щоці — перед першим балом!..

Півбаночки маминого тонального крему — і до школи, з горем-бідою потикатись можна. Але за п’ять днів чи встигне загоїтись? Чи до балу стане щока такою ж білою і ніжною, як на Павликовому портре… Що це? О жах!

— Мамо, тату, ви бачили?! — зойкнула не своїм голосом, дивлячись у рамочку.

В портрета, якраз на місці Софійчиної щоки, скло — надбите! І добре надбите: довгі й короткі тріщини розійшлися густою павутиною. Один порух — і з рамки просто на постіль посиплються дрібні скалки!

— Як це ти примудрилася? — подивувались і батьки.

— Я?! — від праведного обурення защеміли всі подряпини й садна водночас. — Це я вас маю питати, хто це зробив!

— Ну, Ростик ще так високо не вилазить! — Мама, знизавши плечима, гайнула до малого: пора його збирати й самій бігти на роботу.

— Із вікна поцілити сюди не випадає! — гмикнув тато, оглядаючи місце події. — Мабуть, скло вже було колись пошкоджене, а якийсь необережний