Стівен Кінг - Чотири після півночі

звертав. Але так виходить не завжди; коли в більшості рецензій на «Крістіну» її непрямо називали кошмарним, дуже слабким романом, я знехотя визнав, що, можливо, вона вийшла не такою вдалою, як я сподівався (що, втім, не завадило мені перевести в готівку авторські чеки). Я знаю письменників, які стверджують, що не читають критику на себе або що погані відгуки не зачіпають їх узагалі ніяк, і двом із цих індивідів я навіть вірю. Проте я належу до іншого племені — у мене пунктик щодо поганих рецензій, і коли такі з’являються, я ходжу, мов хмара. Утім це триває недовго: я сідаю за стіл, вбиваю кількох діточок і бабусь, і ось я знову веселий і радісний.

А що найважливіше — «Чотири сезони» припали до душі читачам. Я не можу згадати жодного листа з тих часів, у якому мене б насварили за те, що написав не горор. Власне, більшість читачів хотіла мені сказати, що котрась із тих історій викликала в них сильні емоції, змусила думати, відчувати, і ті листи — ось істинна винагорода для тих днів (а їх завжди чимало), коли слова не йдуть, а невловного натхнення наче й не існує. Хай Бог благословить і береже Постійного Читача; рот може говорити, але без вуха, яке воліло б слухати оповідку, вона не оживе.

Ішов 1982-й. Рік, коли «Мілуокі Бруверз» отримали свій єдиний вимпел[9] Американської ліги під проводом — так, ви вгадали — Робіна Янта. Того року Янт відбив.331[10], промчав двадцять дев’ять гоум-ранів[11] і здобув титул найціннішого гравця Американської ліги.

То був результативний рік для нас обох, старих чудиків.

«Чотири сезони» не були запланованою книжкою; вона просто сталася. Чотири повісті, які вона містить, з’являлися з різними інтервалами протягом п’яти років, історії занадто довгі, щоб їх публікувати як оповідання, і занадто короткі, щоб стати окремими книжками. Як і бути пітчером[12] у бейсбольному матчі без хітів[13] чи відбивати в циклі (в одному матчі послідовно бігти до першої, другої, третьої бази і здійснити гоум-ран), то був не так подвиг, як статистичний курйоз. Мене страшенно потішило те, що книгу сприйняли й вона була успішною, але також я відчув укол виразного жалю, коли рукопис нарешті потрапив у видавництво «Viking Press». Я знав, що він класний; а ще знав, що іншої такої книжки мені вже, мабуть, ніколи в житті не опублікувати.

Якщо ви думаєте, що я зараз скажу «Що ж, я помилявся», то мушу вас розчарувати.

Книга, яку ви тримаєте в руках, дуже відрізняється від попередньої. У «Чотирьох сезонах» було три «мейнстримові» повісті й одна — про надприродне; у цій книзі всі чотири історії належать до жанру горор. Загалом і в цілому вони трохи довші за повісті «Чотирьох сезонів» і писав я їх здебільшого впродовж двох років, коли нібито відійшов од справ. Може, вони інакші тому, що породив їх розум, якому забажалося звернутися, принаймні тимчасово, до темряви та її тем.

Наприклад, теми часу й того, як він поволі роз’їдає людське серце. Теми минулого і тіней, які воно відкидає на теперішнє, — тіней, у яких часом ростуть малоприємні штуки, а ховаються ще менш приємні… ховаються і гладшають.

Утім не всі мої зацікавлення змінилися, а більшість переконань тільки зміцніла. Я дотепер вірю в стійкість людського серця й засадничу вагомість любові; досі вірю, що між людьми можуть виникати зв’язки і що ті сутності, які мешкають усередині нас, часом одна одної торкаються. Я до цих пір вірю, що ціна цих зв’язків страхітливо, обурливо висока… і вірю, що здобута цінність набагато вища за ціну, яку необхідно заплатити. І, напевно, я досі вірю, що прийде Білість і знайдеться місце, на якому можна буде дати бій… і боронити те місце до самої смерті. Старомодні зацікавлення й вірування, але я не брехатиму — я досі ними володію. А вони володіють мною.

Ще я досі люблю вдалі історії. Обожнюю слухати і розповідати. Вам, може, й невідомо (чи байдуже), що мені відвалили купу грошви за публікацію цієї книги і двох наступних, але якщо вам відомо (і не байдуже), то також ви повинні знати: за писання цих повістин ніхто мені не заплатив ані цента. Як і все, що стається само собою, акт писання не пов’язаний із валютою. Гроші — крутецька штука, мати їх дуже добре, та коли настає час творити, найкраще — не думати про них надто багато. Це спинить увесь процес.

Мій спосіб розповідати історії теж, здається, трохи змінився (хочеться вірити, що я став вправнішим, але, ясна річ, кожен читач повинен і буде вирішувати це сам), однак цього й слід було очікувати. Коли «Бруверз» здобули вимпел 1982-го, Робін Янт грав на шорт-стопі[14]. Тепер він у центрі поля. Імовірно, це означає, що він став трохи повільнішим… та все одно ловить усе, що відбивають у його бік.

Мене це влаштовує. Цілком і повністю.

Дуже багато читачів цікавиться, звідки приходять історії, і розмірковує, чи вписуються ці оповіді в якусь ширшу схему, яку задумав собі автор. Тому я до кожної повісті долучив коротеньку примітку про те, як вона писалася. Ці примітки можуть вас розважити, але ви не зобов’язані їх читати, якщо не хочете; це, слава Богу, не домашнє завдання, позапланової контрольної не буде.

А насамкінець я, з вашого дозволу, повторю, що дуже радий тут бути, живий-здоровий, і знову розмовляти з вами… і як добре знати, що ви досі там, живі-здорові й чекаєте, коли вже можна буде перенестися деінде — туди, де, можливо, у стін є очі, а в дерев — вуха, і щось страшенно малоприємне нипає на горищі, шукає виходу, щоб спуститися на перший поверх, туди, де люди. Ця істота досі мене цікавить… але нині я думаю, що люди, які слухатимуть чи не слухатимуть, цікавлять мене значно більше.

Поки я не пішов, треба ж вам іще розказати, чим закінчився той бейсбольний матч. «Бруверзи» накостиляли «Ред Сокс». Клеменс відправив Робіна Янта в страйк-аут[15] під час першого виходу Янта на битку… але вже вдруге Янт (котрий, якщо вірити Недові Мартіну, допомагав Ебнерові Даблдею креслити перші лінії фолу) відбив високий дабл від Зеленого Монстра[16] на лівому полі й двічі збігав «додому».

Здається, Робін Янт іще не вийшов з гри.

Так само, як і я.

Бенґор, штат Мейн

Липень 1989 року

Ленґоліери

Присвячую