Люсі Мод Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— хтозна, що воно й таке. Часом він гарчить на всіх, бо думає, що йому судилася вічна кара Господня. А тоді раптом каже, що то все байдуже, і напивається. Я так собі гадаю, що він на цвіту прибитий. У їхній родині це незрідка стається. Його дід був здурів — усе бачив довкола велетенських чорних павучиськ. Вони, мовляв, по ньому повзали й теліпалися в повітрі. Надіюся, я ніколи не збожеволію, пані Блайт дорогенька… та певно, що ні, бо серед Бейкерів такого не траплялося. Однак, якщо премудрим Провидінням судився мені цей жереб, я сподіваюся, що павуків собі не уявлятиму — я їх терпіти не можу. Що ж до пані Міллер — то я й не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Вона, подейкують, віддалася за Гаррісона тільки на зло Річардові Тейлору. Цікавий привід для заміжжя, га? Та звісно, я не можу судити про справи матримоніальні, пані Блайт, дорогенька. А онде й Корнелія Брайант коло воріт — отож я вкладу нашого благословенного смаглявого хлопчика й принесу в’язання.

Розділ 2

Гленські чутки

― А де ж решта дітей? — запитала панна Корнелія, коли стихли вітання: сердечні з її боку, палкі з боку Енн і погідно-стримані з боку Сьюзен.

― Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята — у своїй любій Долині Райдуг, — мовила Енн. — Бачте, вони щойно сьогодні повернулися додому. Ледь устигли повечеряти, як і кинулись до свого видолинку. То наймиліше їхнє місце на світі — краще навіть за кленовий гай.

― Боюся, чи не занадто сильно вони його люблять, — похмуро буркнула Сьюзен. — Маленький Джем сказав був недавно, що по смерті волів би опинитися в Долині Райдуг, а не на небесах, і то виглядало непоштиво.

― Та вони, певно, і в Ейвонлі добре провели час, — відказала панна Корнелія.

― О, пречудово. Марілла так їх розпещує. Надто Джема — у її очах він не здатен на жодну шкоду.

― Панна Катберт уже, либонь, геть постаріла, — зітхнула панна Корнелія, беручись до в’язання, щоб не відставати від Сьюзен — бо ж панна Корнелія стояла на тім, що жінка, чиї руки зайняті роботою, незмінно має перевагу проти жінки, що сидить без діла.

― Маріллі вісімдесят п’ять, — зітхнула Енн, — і коси в неї тепер білосніжні. Проте зір, як не дивно, ліпший, ніж у шістдесят років.

― Хай там як, рибонько, а я рада, що ви знову тут. Без вас мені було так сумно… хоч у Глені й не занудьгуєш, повірте мені. А щодо церковного життя — то я й не пригадаю, коли ще в нас була така насичена весна. Енн, рибонько, ми нарешті маємо собі пастора!

― Його звуть превелебний Джон-Нокс Мередіт, пані Блайт, дорогенька, — озвалася Сьюзен із рішучим наміром не дати панні Корнелії переказати всі новини самотужки.

― Він добрий чоловік? — поцікавилася Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзен тяжко застогнала.

― О, так, він добрий, якщо вже на те — дуже приємний, освічений і духовний. Але… ох, Енн, рибонько, у нього ж геть немає практичного глузду!

― Чому ж тоді ви запросили його обійняти парафію?

― Бо він, безперечно, найкращий проповідник з усіх, що досі служили в нашій церкві, — мовила панна Корнелія, закривши ряд і знову схрестивши в’язальні шпиці. — Я так собі думаю, він не дістав парафії в місті лише через ту свою вічну химерну замрію. Його випробна проповідь була чудова, повірте мені. Усім безмежно сподобалася й вона, і сам пан Мередіт із вигляду.

― Він надзвичайно вродливий, пані Блайт, дорогенька, і, як-не-як, мені приємно буде бачити вродливого панотця, — утрутилася Сьюзен, певна, що час і їй нагадати про себе.

― Крім того, — вела далі панна Корнелія, — ми мусили вже обрати бодай когось. А пан Мередіт виявився першим із кандидатів, який не викликав дискусій. Щодо решти ми сперечалися. Хотіли були обрати пана Фолсома — він теж був добрим проповідником, та декому не сподобалася його зовнішність: надто вже пещений і смаглявий.

― Наче великий чорний котисько, папі Блайт, дорогенька, — докинула Сьюзен. — А я не здатна щонеділі зносити такого на церковній кафедрі.

― Тоді приїхав пан Роджерс. Цей виявився ні риба, ні м’ясо, — мовила панна Корнелія. — Та навіть якби він проповідував краще за самих Петра й Павла, це йому не зарадило би. Тієї неділі вівця старого Калеба Рамзі забрела до церкви й голосно бекнула, щойно він виголосив біблійний текст. Усі зареготали й опісля того сердешний пан Роджерс не мав уже аніякісіньких шансів. Дехто думав, що нам слід запросити пана Стюарта, бо він усі розуми поїв — уміє читати Новий Завіт п’ятьма мовами.

― Та вряд чи це допоможе йому дістатися на небеса радше, ніж іншим, — знову втрутилася Сьюзен.

― Більшості з нас не сподобалась його манера говорити, — мовила панна Корнелія, не зважаючи на Сьюзен. — Бубонить собі щось під носа… а пан Арнетт узагалі не вміє проповідувати. І текст для проповіді вибрав щонайгірший — «Прокляніте Мероза»[2].

— Щоразу, коли йому бракнуло слів, він гупав Біблією по кафедрі й викрикував: «Прокляніте Мероза!» Сердешний той Мероз, хто б він не був — ох, і прокляли його тієї неділі добряче, — притакнула Сьюзен.

— Пастор, який хоче посісти кафедру, мусить ретельніше добирати біблійний текст, — ваговито сказала панна Корнелія. — Мабуть, нашим священиком став би пан Пірсон, якби дібрав інший текст для проповіді. Та коли він оголосив: «Дивлюся на гори, аж ось вони трусяться»[3], для нього враз усе було скінчено. Паства захихотіла: кожне знало, що дві незаміжні дочки Гіллів[4] із Гарбор-Геда вже п’ятнадцять років сподіваються запопасти кожнісінького нежонатого панотця, що приїздить у Глен. А в пана Ньюмена була завелика сім’я.

— Він винаймав кімнату в мого зятя, Джеймса Клоу, — мовила Сьюзен. — «То скільки це у вас дітей?» — питаю я, а він каже: «Дев’ятеро хлопців і кожен має сестру». «Вісімнадцятеро! — охнула я. — Яка велика родина!» А він засміявся й потім знай собі реготав. Не розумію, чого, пані Блайт, дорогенька — адже вісімнадцятеро дітлахів у жоднім домі не потовпляться.

— У нього тільки десятеро дітей, Сьюзен, — поблажливо-терпляче відповіла панна Корнелія, — а десятеро чемних дітей пана Ньюмена завдали би й дому, і пастві не більшої шкоди, ніж четверо юних Мередітів. Хоч мушу сказати, Енн, рибонько, що вони не такі й погані. Мені вони навіть подобаються — та й усім іншим теж. Їх неможливо не любити,