Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

ПОДЯКИ

Маючи на меті описати, що в Росії пішло не так після розпаду СРСР, я користувався підтримкою певного числа інституцій, без яких здійснення цього задуму було б неможливим. Тому хочу висловити глибоку вдячність Фонду Сари Скайф, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Вільяма Г. Доннера та Фонду Ергарта, а також Майклу Глебі, Наді Шадлов, Маріну Стрмекі, Інгрід Грегг, Монтгомері Брауну та Кертіну Вінзору. Також хочу згадати свого давнього доброчинця та друга Деніела Мак-Майкла, який помер 23 вересня 2013 року.

Мої сини, Рафаель і Марк, читали перші редакції рукопису й допомагали мені корисними пропозиціями та зауваженнями. Дякую також Товариству Генрі Джексона, яке допомогло мені з отриманням дозволу на перебування у Великій Британії після мого вигнання з Росії у грудні 2013 року.

Здолавши півпуті життя земного,

я раптом опинився в темній хащі,

бо втратив правоту шляху прямого.

О, як повім про ті місця пропащі,

бо дебр така постала непроглядна,

що й згадку страх не полиша нізащо!

Страшніш од неї смерть лише всевладна;

але й добро там довелося стріти,

тому про все я оповім докладно.

Данте Аліг’єрі, Пекло

(пер. Максима Стріхи)

ПЕРЕДМОВА

23 грудня 2013 року мені повідомили, що російське МЗС нарешті дозволило видати мені візу й надало номер листа-підтвердження. Я тоді жив в орендованій квартирі в Києві, на вулицях якого розгорталася революція, і писав щоденник для радіо «Свобода» та інші тексти про ті надзвичайні події, які водночас надавали одному народу свободу й штовхали світ до нової кризи.

Попри всю винятковість подій в Україні, я дуже прагнув завершення бюрократичних процедур у Росії. Я чекав на російську візу вже три тижні і хотів повернутися до Москви, де сподівався осісти принаймні на кілька років після того, як мав лише короткотермінові відрядження зі Сполучених Штатів. Після отримання звістки про дозвіл мені залишалося тільки піти до російського консульства й повідомити номер листа-підтвердження разом із заявою та фотографією.

Напередодні Різдва я прийшов до консульства, його співробітники провели мене до консула, який тепло привітав мене й попросив зачекати, поки він знайде лист-підтвердження. За півтори години він повернувся й сказав, що знайшов номер листа у журналі консульства, але самого документа там немає. На моє прохання він ще двічі пошукав листа, але марно. Тоді я запитав його:

«Чи пам’ятаєте ви якийсь випадок, коли МЗС видавало номер дозволу без супровідного листа?» — «Ні, — відповів він, — ніколи».

Повернувшись додому, я зателефонував до МЗС у Москві й пояснив ситуацію Льву Львовичу — співробітнику департаменту інформації і преси. Було схоже на те, що його це здивувало, він сказав, що має проконсультуватися з начальством. За півгодини він порадив мені наступного дня знов зателефонувати до посольства й попросити першого секретаря Олексія Грубого. «Сталася якась помилка, — сказав він, — але Грубий потурбується, аби я отримав візу».

Того вечора на майдані Незалежності — в епіцентрі київського повстання проти режиму — демонстрували мій документальний фільм про крах СРСР «Доба безумства». Близько ста чоловік простояли годину і сорок хвилин за температури нижче нуля в імпровізованому відкритому кінотеатрі, спостерігаючи за розповіддю про долі звичайних людей під час розвалу Радянського Союзу. Наступного ранку я давав інтерв’ю київському «Еспресо ТВ» — телевізійному та інтернет-каналу, що висвітлював події на Майдані. Після інтерв’ю я зателефонував до посольства, й мене з’єднали з Грубим.

Україна святкує Різдво за православним календарем, тож усі установи, зокрема, посольство Росії, 25 грудня працювали. Грубий, який чекав на мій дзвінок, сказав, що має зачитати мені офіційне повідомлення: «Компетентні органи вирішили, що ваша присутність на території Російської Федерації є небажаною». Моє клопотання про в’їзд до Росії було відхилено. Вислів «компетентні органи» вживається в Росії для позначення Федеральної служби безпеки (ФСБ). Формула «ваша присутність є небажаною» застосовується у випадках, коли йдеться про шпигунів. Я ніколи раніше не чув, щоб її застосовували до журналістів.

Російська влада не висловила заперечень проти жодної з моїх публікацій. Моє попереднє перебування в Москві тривало лише три місяці, впродовж яких я встиг лише відкрити банківський рахунок, познайомитися з роботою Російської служби радіо «Свобода», де мав працювати консультантом, та знайти собі квартиру. Єдина велика моя стаття про Росію стосувалася знищення Єльциним російського парламенту двадцять років тому, в 1993-му році. І все ж таки моє вигнання не було цілковитою несподіванкою. Як написав у газеті «The Moscow Times» Віктор Давидов, дивним було не моє вигнання, а «те, що воно не відбулося набагато раніше»[1].

Коли в 1976 році я вперше почав працювати в Росії кореспондентом лондонської газети «Financial Times», я швидко усвідомив, що Росія — це якийсь інший світ, і зрозуміти його можна, лише вивчаючи подробиці життя окремих росіян. Ці мої спроби осмислення долі Росії завершилися моїм вигнанням з країни 1979 року за «хуліганство». Уникнути цього мені вдалося завдяки тому, що британський і американський уряди пообіцяли вислати у відповідь радянських кореспондентів, тож я залишався в СРСР до 1982 року, а потім поїхав писати свою першу книжку «Доба безумства»: занепад і крах Радянського Союзу». Саме її було покладено в основу фільму, показаного напередодні Різдва на Майдані.

У 1980-х роках мені відмовляли у радянських візах, і потрапити до країни в рамках репортерського відрядження мені вдалося лише двічі, і знов після погрози Госдепартаменту США застосувати такі самі заходи проти радянських кореспондентів, якщо мене не пустять до СРСР. У 1990 році, коли вже йшла «перебудова», я надалі залишався в «чорному списку», я був, мабуть, останнім журналістом, з якого все ще не зняли заборону на роботу. У разі її подовження часопис «Reader’s Digest», для якого я писав статті про Росію, погрожував скасувати плани щодо свого російськомовного видання. Радянські органи влади заохочували західні інституції працювати в Москві, тож, зіткнувшись із ультиматумом часопису, вони вирішили поступитися.

Впродовж наступних двох десятиліть я вільно подорожував Росією, написавши в підсумку дві книжки та сотні статей. У 1999 році, після того як у Росії було висаджено в повітря чотири житлових будинки, що вбило уві сні сотні мешканців і дало привід для початку другої Чеченської війни. Ця війна привела до влади Володимира Путіна. У своїх статтях я висловлював думку, що підриви було здійснено не чеченськими бойовиками, а ФСБ. Я стверджував також, що в 2004 році рішення російських військових відкрити вогонь із вогнеметів по спортивному залу школи в Беслані, захопленої терористами, внаслідок чого загинуло 338 заручників,