Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

Тіло було оголеним. На ньому виявили численні сліди від ударів ножем... Загиблою виявилась 17-річна донька шеф-інспектора віденської поліції Ріхарда Штальмана, Амелія...»

— Приємна була дівчина. Старанна, порядна... Гордість свого татуся, — сказав Флідерман і знову вилаявся.

— Для поліції тепер справа честі знайти вбивцю, — зауважив Пауль, повертаючи шефові газету.

Флідерман стенув плечима.

— Вочевидь.

Після цього слова шеф утретє вилаявся і таки взявся нарешті до роботи.

По закінченню робочого дня вони, здавалось, забули про цей випадок, і тільки Німанду жахлива новина в «Wiener Zeitung» не йшла з голови. Попрощавшись із шефом і Паулем, він вийшов на вулицю і чимдуж попрямував до зупинки трамвая.

Вечірній мороз одразу ж підібрався йому до незахищеної шиї, і Якуб мусив втягнути голову в плечі, зсутулившись при цьому більше, ніж сутулився завжди. Відень, засипаний снігом і осяяний численними ліхтарями, міг би видатися казковим, але Німанду було зараз плювати на сентименти. Багато років тому, коли він уперше опинився тут, йому перехопило подих від захвату. Місто вразило його. Тоді також була зима, щоправда, не така сніжна, як цьогоріч. Проте шпилі собору Св. Стефана так само впиралися в самісіньке небо, і так само розкошувала золотом Опера. Вранці, коли відкривалися пекарні, місто наповнював аромат свіжої випічки, а вечори сяяли дорогими салонами і рестораціями. Столиця підкорила його, але, не принісши відтоді особливого щастя, згодом стала для Якуба такою ж буденністю, як і контора, в якій він служив.

Світ перед очима раптом захитався, і Німанд з жахом відчув, що втрапив на дитячу ковзанку. Безпомічно змахнувши руками, він гепнувся просто на гладенький лід, задерши ноги так високо, що встиг побачити власні кепсько начищені черевики. Виглядало це досить кумедно, тому довкола одразу ж задзвенів дитячий сміх. Якуб, щоб підвестись, мусив перевернутися на живіт, а потім спертись на лікті. Сміх довкола не вгавав, тому він, щойно опинившись знову на ногах, чимдуж подався геть від цього місця, прислухаючись до тупого болю в попереку. Між тим, цей трафунок змусив Якуба роззирнутися і зауважити, що зараз він знаходиться на Планкенгассе, якраз на тій вулиці, де напередодні було вбито доньку шеф-інспектора поліції. Більшість перехожих, очевидно, про це не знали, а хто знав, той встиг забути. Якуб несподівано заціпенів на місці... Німанду пригадалися сни, в яких вбивали його самого. Здається, в одному з них незнайомець наздоганяв його саме тут.

— Ich habe Angst...[3] — прошепотів Якуб, відчуваючи, як усе його тіло охоплює жар, хоч перед тим було холодно.

В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:

— З дороги, дурню! Стережись!

Тільки тепер Німанд зрозумів, що стоїть просто посеред вулиці. Озирнувшись, він побачив, як по слизькій дорозі прямісінько на нього летять велетенські сани, запряжені четвіркою коней, а візник відчайдушно тягне на себе повіддя, намагаючись зупинитись. Втім, марно... Якуб зрозумів, що не встигне зійти з місця, і просто заплющив очі.

Раптом хтось грубо вхопив його за плечі і з силою жбурнув на узбіччя. Вдруге за сьогодні йому випала можливість побачити над собою власні черевики. Сани прогуркотіли поруч, всього за кілька цалів[4] від нього.

— Щоб ти здох, сучий сину! — загорланив на прощання візник, і екіпаж зник за рогом.

— Що ви в дідька робите? — почулося збоку.

Чоловік у застебнутому наглухо пальті лежав поруч і з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятівник.

— Хай вам грець! — промовив він, встаючи з землі. — Якщо хочете накласти на себе руки, то робіть це деінде, а не прямісінько біля мого дому.

Коли обидва підвелися, чоловік роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулиці, безнадійно розтоптаний кінськими копитами та полозами саней. Власник цієї речі тихо вилаявся і махнув рукою.

— Дідько з ним, — додав він.

Якуб підняв із землі свого капелюха й простягнув його рятівникові.

— Ви що, жартуєте? — зареготав раптом той. — Та в мене їх до бісової матері.

Німанд, відчуваючи всю дурнуватість цієї ситуації, густо почервонів. Його заціпеніння минуло, але він усе ще не міг промовити ані слова.

Чоловік поруч тим часом сягнув до кишені пальта і добув звідти срібний портсигар.

— Ви палите? — запитав він Якуба.

Той кивнув.

— Пригощайтесь...

Діставши по цигарці, чоловіки полегшено закурили.

— Тут якесь прокляте місце, — промовив незнайомець Німанду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понівечений капелюх. — Вчора тут знайшли мертву дівчину. Десь там, де ви стоїте, добродію...

Якуба несподівано затрясло, мов у лихоманці, причому так сильно, що цього не вдалося приховати від співрозмовника.

— Вам зле? — стривожено запитав той. — Воно, звісно, й не дивно...

Німанд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.

— Ось що, добродію, гадаю, нам слід зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, — сказав чоловік. — Тим більше що ми справді стоїмо ледь не на порозі мого дому.

Він вказав на акуратні, посипані піском сходи, що вели до триповерхової кам'яниці. Зійшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвінка, і за мить двері прочинились. На порозі постала літня служниця.

— Пане Когере! — злякано промовила вона і сплеснула в долоні. — Ви без капелюха?

— Облиште, Грето, — відмахнувся той, — поруч зі мною чоловік, який ледь не залишився без голови.

— А ваше пальто в снігу!.. — продовжила жінка, мовби не почувши його слів.

— Грето, пустіть нас досередини!

— Ой, даруйте, — опам'яталась вона і хутко відійшла вбік.

Невдовзі чоловіки опинились у чималій вітальні, де господар запропонував Якубові крісло поруч каміна. Грета хутко приготувала чай і подала коньяк.

— Що ж, мій друже, — мовив господар, — тепер я хочу переконатись, що ви вмієте розмовляти.

— Авжеж, — нервово сіпнувся Німанд, — вибачте... Я... в мене... чомусь раптово...

— Відняло мову?

— Саме так.

— Буває... Отож, як ви зрозуміли, моє прізвище Когер. Ервін Когер.

— Якуб Німанд, — представився гість, — і я вдячний вам за порятунок...

— Пусте, — посміхнувся Когер, — я радий, що опинився там вчасно.

Якуб тепер міг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав міцну статуру й привітне обличчя з невеличкою рівною борідкою.

— Тепер скажіть мені, пане Німанде, — посерйознішав Когер, — якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді