Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

житті не працював на фізичній роботі, тому використовувати зятя, як чорнороба, то все одно, що мікроскопом забивати гвіздки. Зятю важко слухатися чи бути на побігеньках. Ненавидить, коли йому кажуть, що робити. Правила, рамки, зобов’язання викликають алергію й агресію. Але аби у дітей не було заощаджень і донька пішла працювати, то, думаю, на наступний день зять міг не вийти на роботу, бо мріє, щоб у Канаді було, як і в Києві, де жив майже на повному утриманні дружини та мами й бабусі та був ледь не найкращою людиною, яку знали.

Зять – прекрасна людина, за натурою не злий, але з ним у вас рано чи пізно виникнуть проблеми. Запальний, непередбачуваний, мінливий, легко ображається, схильний до крайнощів. Для нього не існує середини. Через дитячі травми, виховання без батька, застряв у своєму розвитку у підлітковому віці та ніяк не може подорослішати. Через труднощі й неможливості добитися успіху в Канаді псує життя нам, але собі ще більше. Так, він здатен на сміливі вчинки й миттєві рішення, але за них потрібно нести відповідальність, а це не завжди йому під силу.

Я і моя дружина вже не маємо сил працювати. Я казав доньці й своїй дружині, що не потрібно із вдячності, що зять єдиний працює, робити культ його особи в родині, бо це не до добра та ми ще й станемо першими жертвами. Так і вийшло. Я проти культу особи, за свободу слова і за свободу критику й самокритики байдуже кого, попри авторитети й заслуги. У польській лікарні, де лежала вагітна донька, дав слово заради майбутньої дитини не робитиму зятю ніяких зауважень і не буду критикувати.

У дітей гарна сумісність, донька дуже кохає красивого чоловіка і готова терпіти вибрики зятя через його наївний і довірливий характер. У Києві багато людей їм заздрили, бо бачили, як відносяться один до одного. Рідні розуміли, що мій конфлікт з зятем неминучий. Мені та й деяким знайомим соромно за зятя, який весь час розповідав усім який він крутий, а коли потрібно було захищати Батьківщину, то накивав п’ятами, аж, за океан. Вчителька прочитала зятю мораль після того, як він опинився у Канаді. Вчила, як треба жити. Присоромила, як школяра за те, що покинув Україну і не хоче захищати рідну землю. Зять готувався до імміграції до Канади і кілька років брав уроки англійської у вчительки. Наші мудрі родичі, колишні педагоги й керівники, розбираються в людях. На відміну від мене та дружини для них зять давно розгадана загадка: відчували його нутро; не вірили, що у хвалька вийде за океаном; розуміли, що авантюра з Канадою закінчиться скандалом. В один голос радили нам сісти на найкращу допомогу українським біженцям в Європі, мені поводитися тихо, як миша (Гриша – миша!), й чекати на повернення чоловіка доньки з Канади.

- Такі думають лише про власну шкуру. Коли стало гаряче, то кинув Україну, значить, якщо припече, то кине і сина з дружиною та й вас, недалеких. Такий красномовний ще й зробить винною Україну та й усіх довкола. І як він вас там буде утримувати, коли все життя його самого утримували?

Ми обурювалися і розповідали, який зять щасливий та окрилений здійсненням давньої мрії про переїзд до Канади:

-Та ні! Він не такий! Трудиться, хвилюється за нас, не здається.

Зять любить розповідати про діда, колишнього співробітника радянській таємної поліції в Москві й яким гордиться. Завжди жартома підкреслював, засвоїв головне життєве правило діда:

-Запахло жареним, тікай!

Тепер розуміємо, що то був не жарт.

Я спочатку намагався дотримуватися слова, даного дочці. У Канаді в зятя пішли суцільні невдачі. Конфлікти з роботодавцями. Зять сидів без роботи. Я не витерпів, забув про обіцянку та відтоді остаточно зіпсував наше перебування в Канаді. Атмосфера в домі відтоді іноді ставала нестерпною. Звісно, мені не треба було вплутуватися в життя дітей. Тоді лише по – батьківські порадив зятю:

-Синку, повертайся додому і йти на фронт захищати Україну.

…У Канаді відбувся святковий вихідний на честь дня народження королеви Вікторії з салютами та феєрверками. У нашої родини з’явився піднесений настрій, але зять, накручений другом дитинства та, за його словами, ще й колегами, влаштовує черговий скандал: ображає мене; провокує, хоче, щоб я теж образив чи кинувся в бійку. Вже живу на пенсії, але ще в житті нікого не вдарив. Зять кричить, щоб я завжди мовчав і не давав йому ніяких порад. Та й намагаюся мовчати як партизан на допиті.

-Четвертий раз ставлю запитання. Відповідай! Тобі добре? Він мені буде ще поради давати. Гнида смердюча.

Донька за мене заступається, але краще такого не робити, бо то лише підливає масла у вогонь:

-Мені соромно, що у тебе такий батько.

Життя нашої родини в Канаді не перетвориться на кориду чи бій биків, але ще трохи й буде схоже на Кайдашеву сім’ю, як в однойменній повісті українського класика Нечуя – Левицького, тільки замість сварок між невісткою і свекрухою будуть суперечки між зятем і тестем! Життя із зятем нагадує поводження з міною, ходить злий, наче грозова хмара, яку зачепиш і отримаєш холодний душ. Вже боїмося й слова сказати. Родина постійно в очікуванні конфліктів, в повітрі відчувається, що запахло черговою грозою зятя. Після сварок зятя я з дружиною ледве ноги волочимо, а він бадьорий і веселий, бо зумів скинути негатив на близьких і виконав вказівки друзів та знайомих щодо мордування родини.       Між деякими українцями за кордоном панує неймовірна заздрість. Зять, як ніхто, вміє дурними дитячими хвастощами накликати на себе невиправдану заздрість на порожньому місці. Зять перебільшує досягнення в Канаді і його через заздрощі ненавидять приятелі. Особливо ті, хто залишився в Україні. Канадські знайомі роблять все для того, щоб хвалько опускався нижче й нижче: підбивають простака, щоб відправив свою родину в Україну. Заздрісні й підлі друзі розуміють, що без турботи й підтримки близьких мамин синок один в чужій країні остаточно впаде в депресію й пропаде їм на радість.

У Канаді найправильніше поводяться ті, хто прибідняється та приховує свої успіхи й намагається не виділятися, щоб не псувати настрій іншим людям. Так і заведено в Канаді, де місцеві жителі нізащо не зізнаються, що у них є гроші. Якщо зять розповідає про сімейні таємниці всім підряд, кого зустріне, то чому я не можу поділитися своїм болем з читачами? Я розповів про ситуацію в родині на сповіді в церкві, але легше не стало,