Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

замкненої каюти, потім до Китаю, де сам імператор прийме його як васала в Забороненому Місті.

Вікторія опритомніла, Альберта вже немає. Тепер, нарешті, вона захлинається плачем. Альбертів шлях до Пекіна може забрати близько півроку, так само дорога назад, а ще може статися, що йому доведеться кілька місяців чи років чекати в оточенні тих варварів, поки імператор погодиться на авдієнцію. Що їй робити? Як самотужки захистити свій народ? Як вона зможе дивитися в вічі цьому гидкому Ціїнові після всього, що він їм заподіяв?

Альберт так і не повернувся. В Пекіні він здивував двір, бо вільно володів китайською мовою та добре знав конфуційську класику. Але слідом прилетіли звістки про повстання безземельних селян, що трощили молотарки по всій південній Англії, та про криваві вуличні бійки, що лютували в половині європейських столиць. Трохи згодом імператор отримав від Ціїна листа з порадою заради безпеки тримати якнайдалі від країни такого талановитого принца, як Альберт. Причиною всіх цих заворушень є протест не лише проти китайського володарювання, а й проти болючої модернізації. Проте, коли маєш до діла з таким буйним людом, ризикувати не варто.

Отже, Альберт залишився в Забороненому Місті. Він більше не носив англійських костюмів, мав зачіску з маньчжурським хвостом і з кожним роком поглиблював своє знання китайської класики. Він постарішав, самотній серед пагод, і, по тринадцяти роках у позолоченій клітці, просто пішов з життя. На іншому кінці світу Вікторія замкнулася в погано опалюваних приватних покоях у Букінґемському палаці й ігнорувала своїх зверхників. Ціїн правив Британією замість неї. Чимало так званих політиків були готові плазувати, аби лиш доступитися до нього. Коли 1901 року Вікторія померла, не було влаштовано навіть державного похорону. Лише знизування плечима та криві посмішки супроводжували відхід останньої визначної особи епохи, Що передувала володарюванню Китайської імперії.

Луті в Балморалі[1]

 

вичайно ж, насправді все відбувалося не так. Чи, принаймні, лише дещо відбувалося якось так. Справді існував китайський корабель під назвою «Ціїн», і він справді у квітні 1848 року заходив до Східноіндійських доків Лондона. Але це була не панцерна канонерка, що привезла до Лондона китайського губернатора, а лише весело розмальована дерев'яна джонка. Британські торгівці з колонії корони в Гонконгу купили її за кілька років до того й вирішили, що доправити її до метрополії буде непоганою забавою.

Королева Вікторія, принц Альберт та герцог Велінгтонський справді приходили на берег, але не вклонятися новому зверхникові, а разом із туристами повитріщатися на перший китайський корабель, що його побачили в Британії.

Корабель справді носив ім'я губернатора Ґуанчжоу[2]. Але 1842 року Ціїн не приймав капітуляції Британії після поразки Королівського флоту. Насправді він того самого року вів перемови про капітуляцію Китаю. Невелика британська ескадра потопила всі військові кораблі, що змогла знайти, змусила замовкнути берегові батареї та перекрила Великий китайський канал, що з'єднував Пекін з багатою на рис долиною Янцзи, й таким чином поставила столицю перед загрозою голоду. 1848 року Китаєм справді правив імператор Даоґуан. Але він не відривав Альберта від Вікторії. Королівське подружжя тішилося щастям з перервами на примхи Вікторії до 1861 року, коли Альберт помер. Насправді це Вікторія та Альберт знищили Даоґуана.

Історія часто буває химернішою, ніж вигадки. Земляки Вікторії розбили Даоґуана та розтрощили його імперію заради найбританськішого з уподобань — чашки чаю (точніше кількох мільярдів чашок чаю). Протягом 1790-х років британська Ост-Індська компанія, що правила в більшій частині південної Азії як у себе вдома, щороку доправляла морем до Лондона 23 мільйони фунтів китайського чайного листя. Прибутки були величезні, але була одна проблема: китайський уряд не хотів імпортувати навзамін британські промислові товари. Він хотів лише срібла, і компанія мала клопіт, коли брак срібла гальмував торгівлю. Проте торгівці скоро з радістю дізналися, що поряд із бажаннями китайського уряду були ще бажання китайського народу, а народ хотів чогось іншого, а саме — опію. Найліпший опій ріс в Індії, що перебувала під контролем компанії. Торгівці продавали опій за срібло в Ґуанчжоу (єдиному китайському порті, де могли гендлювати чужоземці), купували за це срібло чай, а потім з величезним зиском продавали чай у Лондоні.

Як часто буває в бізнесі, розв'язок однієї проблеми породжує іншу. Індійці їли опій, британці його розчиняли й пили, інколи в такий спосіб заспокоюючи немовлят. Щороку споживано від десяти до двадцяти тонн зілля. Обидва способи давали слабкий наркотичний ефект, достатній, аби спричинити натхнення в дивного поета чи спонукати кількох графів та герцогів до нових дискусій, але загалом нешкідливий. Однак китайці курили опій. Відмінність тут десь така, як між жуванням листя коки та палінням люльки з креком. Британські торгівці зіллям примудрилися не помітити цієї відмінности, але Даоґуан її помітив. 1839 року він оголосив зіллю війну.

Це була дивна війна, що швидко перетворилася на особисте протистояння спеціяльного комісіонера Лінь Цзе-сюя, Даоґуанового заступника в усіх справах, пов'язаних із зіллям, та капітана Чарлза Еліота, британського суперінтенданта з торгівлі в Ґуанчжоу. Коли Еліот усвідомив, що програє, він переконав торгівців поступитися Ліньові спірними 1700 тоннами опію, пообіцявши, що британський уряд гарантуватиме їм відшкодування збитків. Торгівці не знали, чи мав насправді Еліот повноваження давати таку обіцянку, однак пропозицію прийняли. Лінь дістав опій, Еліот зберіг обличчя та забезпечив дальший перебіг торгівлі чаєм, а торгівці дістали за своє зілля найвищі ціни (плюс відсотки та транспортування). Виграли всі.

Тобто всі, крім лорда Мелберна, прем'єр-міністра Британії. Мелберн не виграв, бо мусив знайти 2 мільйони фунтів стерлінгів на компенсацію торгівцям зіллям. З боку простого морського капітана було чистим божевіллям ставити прем'єр-міністра в таке становище, але Еліот покладався на торгівельну спільноту, що мала пролобіювати відшкодування грошей в парламенті. Особисті, політичні та фінансові інтереси щільно зосереджувалися навколо Мелберна доти, доки він вже не мав вибору й мусив заплатити. Потому він відрядив до Китаю експедицію, що мала змусити китайський уряд повернути Британії гроші за конфіскований опій.

Це були не найкращі часи Британської імперії. Сучасні аналогії ніколи не дають точної картини, проте уявімо собі, що у відповідь на велику акцію Агенції з боротьби з наркотиками США тихуанський картель умовив би уряд Мексики вчинити збройний напад на Сан-Дієґо з вимогою до Білого Дому відшкодувати наркобаронам вартість конфіскованого кокаїну за вуличною ціною (плюс відсотки та вартість транспортування) та ще й повернути кошти, витрачені на військову операцію. Уявімо собі до того ж, що під час перебування в цьому регіоні мексиканський флот