Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

в якому втрачено шлях.

♦ ♦ ♦

Тягнуть Перуна, ох, тягнуть, чути гуркіт води.

Тече Дніпро. Перуна кидають головою туди.

Він пливе, що твоя колода, звернувши до хмар

косооке обличчя та золочений вус,

розпочинаючи рух.

Він і є колода, але зумів народ зберегти,

який чужинці греки прибрали до рук.

По головах греків, як посуху, се гряде Ісус.

Величезний хрест на пагорбі поперек бруса брус…

Перун пливе вниз по течії у пітьмі.

Перун пливе, і ось що в нього в голові,

ось що у нього на поганому, на дерев’яному умі:

Хрест теж дерево. Дві колоди. Що людям вони?

Дивуватись нема чому. Ця країна ще з давнини

звикла вклонятися дереву, каменю. Грім

людей кидає в тремтіння, в жах.

Жах народить брехню. Брехня у всіх на вустах.

Кожну правду зіпсують жахом своїм.

Я прутнем був, що стирчить з висоти земної.

Дивись, Нащадку, що вчинили зі мною.

Ти збережеш народ, як зберігав його я.

Але настане і черга Твоя, ох, настане і черга Твоя.

Перун пливе, і натовп невірних чад

дивляться з пагорбів, і кричать, кричать,

галасують з пагорбів і кричать: «Давай,

видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»

Перун пливе. Хмари пливуть над ним.

Перун виплива, Дніпро тече по вусах йому струменем золотим,

гримить на порогах, охоплює острови,

що ними хвилями ходить ковдра висохлої трави.

Монолог

В такий час треба вміти

тримати рота на замку,

каже викладач

літератури Вікторія.

Вона запевняє, що

її телефон прослуховується.

Вікторія, як і багато людей тут, —

напівросіянка,

напівукраїнка, але

ідентифікує себе

з російською культурою.

Вона схвалила б анексію Харкова.

На щастя, її дочка скоро виходить заміж

за москвича і стане російською громадянкою,

радіє вона;

шкодує вона лише про те, що наречений —

слабовільна нікчемна людина.

Вікторія вважає українську

літературу другосортною,

так само як і український театр:

суміш

авангардистського

перформенсу і буфонади —

пояснює вона

зі страдницьким

виразом обличчя

*

Це не мій верлібр, просто

я вирішив розташувати в стовпчик

переклад фрагмента статті

з Франкфуртської газети.

Вони друкують такі монологи,

тому що потрібна зрівноважена позиція,

тому що потрібно вислухати іншу сторону.

Я хочу бачити ваги, на яких

зважують моральну позицію.

Я хочу кинути на ці ваги

осколки мін, снарядів,

нестримне вихваляння Гіркіна,

маскулінність великого Мотороли,

істерики літніх жінок, куплені

за мізерно малі гроші.

І головне – страждальницький вираз обличчя

викладача літератури Вікторії.

Це вигадане ім’я, але

не слід забувати, що Вікторія – це перемога.

♦ ♦ ♦

в нашій мові рима Україна-руїна

щось звичне, як кров та любов,

як новина й провина,

як покров Владичиці та покров Христов,

во ім’я Матусі та Сина.

Бо в руїні є велич минулих століть,

вічна слава, як явір над рікою стоїть,

вічна пам’ять, як човен по річці пливе,

вічне Слово у серці живе.

Так, руїна – уява, вона – будівник,

за хвилину збудує той світ, який зник,

залишив тільки брами й фрагменти стіни.

Ой, козаче, дивись, не стогни.

Бо в руїні приховані розум і суть.

Над руїною янголи варту несуть.

Бо з руїни повстануть Афіни та Рим,

та поети у пошуках рим.

♦ ♦ ♦

Де ти, моя доле? В глибокій криниці.

Де ти, моя воле? У Бога в скарбниці.

Де ви, мої думи? Блукаєте десь.

Де хліб мій насущний, що дав мені днесь?

Де мій журавель? Мабуть, там, де синиці.

Де повість моя? Залишилась в уривках.

Де друзі мої? Всі сидять по домівках.

Чи п’ють наодинці, чи з жінкою вдвох,

Чи спокій в родині, чи переполох?

Де свята мої? У святкових листівках.

Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваєш,

молитви не чуєш, обличчя ховаєш,

Твій янгол поради мені не дає,

гуде, мов бджола, як зозуля кує.

Не дай мені те, чого сам Ти не маєш.

♦ ♦ ♦

тарантела це тільки реакція на укус

павука який зазвичай спокійно сидить у норі

танцюй, італійко, в нашийнику скляних бус

день густий як смола на прогрітій вишневій корі

пейзаж міський важчий золотої парчі

простір блакитний над головою радує погляд твій

танцюй, італійко, танцюй, каблучком стукай скачи

по бруківці на вулиці мостовій

кармінні стіни й віконниці розчахнуті на вікні,

мементо море вмуровані уламки надгробних плит

танцюй італійко крутись саламандрою у вогні

з тобою станцює кривий аонід синкліт

я б теж станцював я той самий клоун фіґляр

вуличний музикант, скрипаль віолончеліст

кидайте монети у відкритий чорний футляр

хай дзенькіт монетки зіллється зі дзвоном намист

танцюй італійко тобі підспіває бог аполлон

з тобою танцюють олімпійські володарі

мадонни дивляться на тебе з висоти античних колон

хелицерами ворушить павук сидить в норі

♦ ♦ ♦

Козак Мамай з бандурою й люлькою,

шабля, мушкет, все як слід,

перерва між п’янкою і рубкою,

як в офісі, на обід.

Кінь прив’язаний рано-вранці

до стовбура молодого дубка.

Є порох в порохівницях, є горілка у склянці.

Шкода, коротке життя козака.

Є щось у цих народних картинах,

розумій, але ж не займай…

Якщо хтось лежить на м’яких перинах —

він – не козак Мамай.

Якщо хто ніколи не грав