Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Епізод 1

— Вір! Вірунічко….маленька, послухай, — кульгав Артур за своєю дружиною, намагаючись її наздогнати. Проте Віра ніби й не чула його. Тож, перед нещасним гучно гепнули ще одні двері. Артур встиг побачити її грізний погляд лиш кілька секунд, перед тим як його ніс ткнувся в холодну деревину, — Маленька, чуєш? — його кулак замер у напівстуці перед дверима. Потяг за ручку..марно. Дружина зачинилася в кімнаті. Важко зітхнув і розвів руками. Через кілька секунд почулися якісь звуки з веранди…ніби хтось об щось зашпортався. 

— Матінко рідна! Понаставляли тут, — так це без сумнівів йде його найкращий друг Степан Морозний. Ось він вже у кімнаті з капцем у руці, об який ймовірно й зашпортався. 

— Слухай, а який у твоєї Віри розмір? – запитав Степан тримаючи в руках гумове взуття рожевого кольору. Він дивно розглядав той самий капець, крутячи його у руках то так то сяк. 

— І тобі привіт, друже, — сумно всміхнувся Артур у відповідь, — Розмір чого? — здивовано підняв брови догори.

— Взуття, — скрився Морозний, ніби то було очевидним запитанням.

— Тридцять шостий…і що? — заклав руки на грудях чоловік, ймовірно вже припускаючи, що зараз говоритиме Степан. Проте сам Степан і не підозрював, що скаже йому Артур. 

— А вона що…полюбляє носити капці на п'ять розмірів більші? — кумедно хмикнув Морозний.

— Це не Вірині, це мої! — підійшов до нього Артур забираючи капець з рук, щоб повернути назад на веранду.

— Що?? — озирнувся йому в слід ошелешений друг, — Ти хочеш сказати, що оце от неподобство рожевого кольору, та ще й з леопардовим принтом то твої капці??

Артур нічого не відповів лиш мовчки перетяв плечима. Але в його погляді читалося щось на кшталт: мовляв, а що тут такого? 

— Артуре, це не нормально! Так, може я і не тямлю у моді та стилі., але оце от уже занадто! — знову схопив до рук Степан рожеве взуття, — Зараз у тебе рожеві капці, а далі що?? Нігті в червоний помалюєш? 

— Я не люблю червоний манікюр, хіба що молочний, — підморгнув Артур.

— Куди ти в цьому ходиш взагалі? Матінко рідна, я просто шокований. 

— Слухай! — знову поставив на підлогу свої взуйки Артур, — Та чого ти до них присіпався! – в голосі чоловіка чулося роздратування, що було йому геть не притаманним. Проте сварка з дружиною дуже його засмутила, тож йому аж ніяк не хотілося зараз говорити зі Степаном, тим паче про рожеві гумовці з леопардовим принтом, — Я кульгаю…мені важко взуватися у кросівки…чи кеди, — пояснював Артур схопившись руками за голову, — А це раз і взувся, розумієш? Це швидко.

— Розумію, — пом'якшав Степан, — Але я не розумію як можна було купити саме такий колір…ще й з таким принтом! Це ж…це ж…як плювок Африці в обличчя. Усі леопарди, мабуть, зараз в нерозумінні чого їх зробили рожевими, ще й одягають на ноги сорокап'ятирічним мужикам! 

— Зараз трохи не сезон на таке взуття, — важко зітхнув Артур зрештою сідаючи на крісло, — Я купив їх коли вийшов з метро в цьому..як його, — розтер скроні чоловік, намагаючись пригадати назву місцевого ринку, — В Барабашово, здається. 

— Барабашово?? — перекосило Степана від назви ще більше ніж від вигляду капців, – Ну це все пояснює! Назва говорить сама за себе. Барабашово…барабашки, – кумедно крутив головою чоловік, — Слухай, а з тобою все добре? — зрештою помітив похмурий настрій друга Степан, — Виглядаєш якось паршиво, навіть паршивіше за оці от гумові капці…

— Ні…Віра образилася на мене. Просто гримнула дверима перед носом і все, — скрився Артур розтерши рукою травмовану ногу. 

— Через те що ти купив такі капці? — чи то жартував, чи то говорив серйозно друг. Проте в будь-якому разі Артур цей гумор не оцінив, а лиш глянув на товариша з-під лоба, — Ну, гаразд, вибач, але вона у тебе цей..ну трохи психована буває. Ну перебіситься….

— Як ти колись? — випалив в очі Артур, про що відразу ж пошкодував. Він ніколи не згадував Степану того випадку, коли той в приступі гніву, мало не закопав його живцем. Проте сьогодні несвідомо, а може й свідомо — це вирвалося. Артуру було важко на душі, ще й нога нестерпно боліла. Все це впливало на нього якось негативно.

— Певен Віра до лопати не дійде, — вирішив підтримати випад Артура Степан. Здавалося це принесло товаришу полегшення й Артур навіть ледь всміхнувся, — То що сталося? Чого..чого ви посварилися? 

— Я ж обіцяв їй, що ми полетимо в Париж відпочивати. Ну на цю…Ейфелеву вежу…

— По цій залізній штуці усі жінки сходять з розуму, — закотив очі Степан.

— А ми тут. В Харкові, в готелі з видом на Ейфелеву вежу, але ж однаково це не Париж, – Артур мав можливість поїхати з Вірою до Парижу. Але на жаль адвокат Віри сказав, що їм краще на разі за кордон не виїжджати, через скоєний нею колись злочин. Тож залишалися лише мандрівки в межах України. І ось ця вежа в Харкові - максимум, який Віра могла побачити, — Слухай я…я не хотів її засмучувати, тим що її не випускають за кордон, тож я сказав, що…що ми не летимо туди через тебе, — винно поглянув на Степана чоловік.

— Що?? А яким боком я до цього всього?? 

— Ну я сказав їй, що ти не хочеш летіти, бо боїшся висоти. А ми ж хотіли сім'ями поїхати відпочити…ну от…ригаючий весь час Степан Морозний..сам розумієш, звучить якось..

— Капець, Артуре! – схопився за голову товариш, — Оце от, засмутило мене ще сильніше ніж оті твої рожеві шльопки. Ти підставив мене!! 

— Я не хотів, щоб вона знала!! — підвищив голос Артура, але потім вирішив додати м'якше, — І це до речі не шльопки, а тапки. 

— І ти вирішив підставити свого кращого друга??...Ну супер, знаєш… — розвів руками чоловік, — Та яка різниця, що це! Воно виглядає ушлюпливо! 

— Послухай, вибач…я не хочу сваритися ще й з тобою, але вона моя дружина. Я кохаю її! — в словах Артура відчувався відчай. Було зрозумілим — це лиш чоловік, який хотів захисти свою кохану від минулого. Він хотів для неї найкращого. Кращого себе, кращого відпочинку, кращої версії всього. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍