Ана-Марія Еріш - Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш

- Міс Ріддель, Ларі сьогодні взяла вихідний, адже йде з матір'ю до лікаря, а прийшов її клієнт містер Бауерс. І він там терміново вимагає, аби хтось йому допоміг. Ще трошки і рознесе приймальню. Я вже не витримую його, - повідомила Олівія, моя помічниця. - До того ж, ви знаєте його характер, він здатний на таке. Що ми маємо зараз робити? Бо якось страшно повертатися туди.

Я підняла погляд від документів на дівчину, від чого вона знітилась. Ще б, як каже моя подруга Марі, від цього погляду й екватор замерзне. Але це не дивно, адже я Кара Ріддель, спадкоємиця великої імперії та єдина надія свого дідуся. Занадто рано мені довелося подорослішати та взяти в руки частину родинного бізнесу, адже з того часу, як помер мій батько, "Riddel Inc." переживав не найкращі часи. Дідусь не бачив нічого крім власного горя.

Проте ми змогли впоратись. Пройшло кілька років, і компанія відновила свою роботу в минулому темпі. Ми з дідом змогли знайти вихід та розробити власну стратегію. Нехай мені довелось забути про свою мрію, та я була не проти. Цей бізнес був важливим для мого батька, тому я не можу дати зникнути справі всього його життя.

Мої колишні друзі не раз казали, що я зовсім змінилась, і вже не та Кара, що раділа кожній дрібниці. Але важкі часи вимагають сміливих рішень. Інколи доводиться обирати між тим, що хочеш, і що маєш робити. У свій час я відмовилась від дуже багатьох речей, і я не дозволю всьому так просто зруйнуватися. Це вже й моя справа.

- Запроси його в мій кабінет за десять хвилин. Думаю, ми зможемо розв'язати його чергову проблему, - я знову повернулась до документів. - Напевно, знову не подобається колір ванної кімнати. Для чого взагалі ми кожного разу з ним працюємо?

- Бо він платить шалені гроші за свої примхи, - посміхнулась Олівія. – А не всі компанії згодні співпрацювати з таким ексцентричним чоловіком.

- Це точно, - фиркнула я. – Добре, щось придумаю.

Я взяла під своє керівництво один із наших найуспішніших напрямів — дизайн інтер'єрів. Звичайно, я доволі непогано розбиралась в цьому, але мої очі не горіли. Не так, коли я займалась тим, що по-справжньому любила. Та інколи справи ось з такими клієнтами просто віднімали в мене занадто багато енергії.

Я закрила теку з документами по витратах компанії за минулий рік та заховала в стіл. Останнім часом справи пішли в гору. А це значить, що я могла бути задоволеною собою. Але радість ніби образилась на мене за те, що я стільки часу не звертала на неї уваги, і більше не хотіла мене навідувати.

Тому, випивши кави, я морально налаштувалась на розмову з містером Бауерсом. А він ще той фрукт. Я завжди ділила клієнтів на два види — сніжки та трублзи. Насправді, це доволі дитячі назви, проте я так звикла з самого дитинства. Сніжками ми з татом завжди називали хороших людей. Тому, що вони такі білі та м'якенькі. А от трублзами я називала всіх, хто мене ображав.

Тато... я з любов'ю погладила фотографію, що стояла на моєму столі. Вже шістнадцять років як його немає, а я досі сумую. В пам’яті назавжди залишились ті моменти, що ми провели разом з ним. Все, що я знаю, завдяки татові. Він був краще за будь-яких вчителів, а я була його принцесою.

- Я стану гідною донечкою для тебе, - прошепотіла я. – Ти будеш завжди мною пишатися.

І в цей момент у двері постукали. І заховавши все гостре, аби не було спокуси, я запросила його увійти. Нікас Бауерс був доволі екстравагантним чоловіком. Високий фарбований блондин, років п'ятдесяти. Але не дивлячись на свій поважний вік, чоловік старався вдавати з себе молодшого. Яскраві блакитні очі цього разу дивились на мене з роздратуванням.

А його одяг... Сині обтягуючі штани, салатова футболка та піджак темно-зеленого кольору. Ні, ну мені зараз стане погано від його жахливого смаку. Як взагалі це все може поєднуватись між собою? Але, натягнувши фальшиву посмішку, я мило з ним привіталась. Все ж він мій клієнт.

- Доброго дня, містере Бауерсе, - я жестом показала йому присісти. - Рада вас бачити. Вже вдруге цього тижня...

- Ванна кімната, вона просто жахлива, - сказав він, обережно присідаючи на крісло. - Я вас просив зробити її якого кольору? Білосніжного. А вона зараз біла.

Господи, дай мені терпіння винести його присутність зараз. В моїй уяві з'явилась картинка, як я встаю і придушую його. От його обличчя стає такого ж кольору, як і піджак. Я ледве стримала посмішку, адже він би розлютився ще більше.

Все ж за стільки років я виробила певну систему спілкування із проблемними клієнтами. З ними працювали лише деякі мої дизайнери, що мали хорошу стресостійкість та вражаючий спокій. І хоч інколи, та мені теж доводилось вислуховувати їх надумані проблеми.

- А яка різниця? - я відкинулась на крісло. - Хіба це не один і той самий колір?

- Ні, - вигукнув він. - Ви тільки гляньте. Це ж абсолютно різні речі. Я хотів, аби все було ідеально. Та це просто кошмар.

Він став показувати на телефоні фотографії своїх стін. І я чесно не розуміла, що він хоче мені довести цим. Я бачила білий колір, який нічим не відрізнявся від білосніжного. Можливо для художника це й проблема була б. Та складається враження, що цей чоловік дальтонік, судячи з його одягу. Тому тут просто справа характеру. А значить я знаю, що треба робити.

- Олівія, зайди в мій кабінет, будь ласка, - покликала я. - Містер Бауерс, не переживайте, ми все виправимо, і ви будете задоволені своїм замовленням. Ларі зараз вихідна, та я особисто проконтролюю це.

- Я дуже сподіваюсь на це. Бо я не можу жити в такій атмосфері, - він похитав головою. - Чесно, я дуже засмутився, коли дізнався, що Ларі взяла вихідний. Вона такий чудовий дизайнер. А ці робітники все переплутали.

Він би ще щось говорив, але відчинилися двері і увійшла Олівія з планшетом в руках. Вона розуміюче посміхнулась, дивлячись на чоловіка. Приготувавшись записувати, дівчина подала мені знак:

- Олівіє, завтра працівники мають перефарбувати стіну в будинку містера Бауерса. В білосніжний колір. Нехай після цього зайдуть і покажуть мені, - помічниця кивнула лише. – Впевнена ми зможемо виправити цей неприємний інцидент.