Ана-Марія Еріш - Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш

Чотири роки. Саме стільки минуло з того доленосного дня, коли я вперше зустріла Тоні в цьому самому місті — у Лас-Вегасі. Це було, наче в іншому житті. Ми обидва тоді мали свої секрети, свої шрами, свої страхи. Я ще не знала, ким він є насправді. Він не здогадувався, що я — не просто спадкоємиця технологічної імперії. І хоча ми зіштовхнулися з безліччю перешкод, обманів і навіть зрад, ми все ж змогли пройти цей шлях разом.

З нашого розлучення пройшло більше трьох років. А от з другого весілля — лише два. Але цього разу воно було справжнім. Без фальші, без страху, без того тягаря, що стояв між нами раніше. Тоні довго не наважувався знову зробити мені пропозицію. Понад рік ми жили разом — після того, як мене виписали з лікарні. Я ще тоді вмовила його переїхати до мене.

А дідусь був просто щасливий. Його очі світилися радістю кожного разу, як він бачив нас разом. Він завжди казав, що від самого початку знав: почуття між нами справжні. Навіть коли я зізналась йому у всьому — і в технології, і в правді про моє походження — він лише посміхнувся. Мовляв, приховати щось від нього все одно неможливо.

Наше друге весілля було маленьким, тихим і дуже теплим. Усе, як ми хотіли. Жодної помпезності. Лише найближчі — мій дід, Марі, а також батьки Тоні. Його батько спершу не міг змиритися з тим, що його син залишив ФБР, але зрештою прийняв це. Він побачив, як щасливий його син. Побачив, що той знайшов своє справжнє місце у світі.

Звичайно, за цей час багато чого змінилося. Моя мати, Ребекка Барроу, та Гаррі були засуджені. Їхні злочини були масштабнішими, ніж ми думали спочатку. Фінансові махінації, підстави, змови... А Гаррі ще й отримав термін за замах на життя урядового агента. Ми не знали, коли їх випустять — і чесно кажучи, ніхто з нас цього й не чекав. Тоні тим часом очолив IT-відділ в Riddel Inc., і, треба сказати, зробив це з неймовірним ентузіазмом. Його ідеї вже за рік стали фундаментом нової кібербезпекової системи нашої компанії.

З Марією ж усе залишилося загадкою. Формально вона могла б розлучити нас ще тоді, в самий початок, коли між нами все тільки починалося. Вона мала на це всі важелі впливу. Але з якихось причин не стала цього робити. Можливо, щось зрозуміла. Можливо, просто змирилась. Ми так і не дізналися — вона раптово переїхала до іншого міста, не залишивши навіть адреси. А я хотіла їй подякувати. По-справжньому. Бо, можливо, саме її мовчазна згода дозволила мені й Тоні бути разом.

І ось тепер — ми знову тут. У Лас-Вегасі. В тому самому готелі, де вперше перетнулися наші шляхи. Тільки тепер усе інакше. Ми приїхали разом. І я стояла на балконі, вдивляючись у яскраве, вогняне місто, що ніколи не спить. Його світло відбивалося в моїх очах, а думки кружляли, мов птахи в небі перед бурею. Я тримала в собі новину, яка ось-ось змінить усе.

Тоні підійшов тихо, ззаду, як завжди. Його кроки я відчула ще до того, як почула. Він ніжно накинув на мене плед, обійняв за плечі. Мені стало тепло не лише фізично — його турбота була для мене мов дотик до душі.

— Мені не холодно, — прошепотіла я. — Погода чудова. Як і тоді, коли ми приїхали сюди вперше. Пам’ятаєш?

Він мовчки кивнув, і я відчула, як його підборіддя м’яко торкнулося мого плеча. Це був неймовірний момент, які зараз були рідкісними, а від того ще більш цінними.

— Мені цікаво, скільки ж людей поєднало це місто, — додала я.

— Але мерзнути все одно не варто, — сказав Тоні з посмішкою, обіймаючи міцніше. — Ти якась схвильована. Може, щось сталося?

І сталося. Я просто не знала, як це сказати. Раніше ми не обговорювали цю тему — жодного разу. І я не була впевнена, чи він цього хоче. Але я вже не могла мовчати. Не могла більше ховати своє хвилювання. Та й... не варто. Це не таємниця, яку треба ховати. Це — початок нового життя. Я глибоко вдихнула. Відчула, як серце гупає в грудях. Потім ще раз — повільно, глибоко. І лише після цього зібралася з духом.

— Так, — тихо сказала я, не озираючись. — А як у тебе з вигадуванням імен для дітей?

Пауза. Коротка, але в ній, здавалося, зупинився світ. Я не озиралася, та відчула, як його обійми стали щільнішими. Як він застиг — лише на мить. А потім повільно, обережно поклав долоню мені на живіт.

— Справді? — прошепотів він. — Ти серйозно?

Я повернулась до нього, усміхаючись крізь сльози. Я плакала. І це були сльози не від болю. Я була неймовірна рада, що маю такого чудового чоловіка. Вперше за довгий час — сльози щастя. І я хотіла, аби цей момент ніколи не закінчувався.

Кінець