Кара Блейк - Детектив із шостим чуттям: Секрети занедбаного маєтку, Кара Блейк

Олівія влетіла в наступну кімнату – колишню вітальню, судячи з розмірів і залишків колись розкішних меблів, тепер вкритих білими чохлами, що нагадували привидів. В центрі кімнати, біля розбитої вітрини, стояв старий, кований комод. Звідти, з його відчинених шухляд, розсипалися старі листи, пожовклі фотографії та якісь дивні, засохлі трави.
Тітка Марія витала над цим безладом, її прозорі руки були підняті в жесті, схожому на тріумф.
— Я ж казала, Олівіє! Я ж казала! — її голос лунав так, наче вона щойно виграла джекпот у лотерею чужих секретів. — Там за цим комодом... там був тайник! А в ньому... о, скільки всього! Я лише трошки посунула...
Олівія зрозуміла. Тітка Марія не розбила вітрину, вона, ймовірно, просто "пройшла" крізь неї, зачепивши крихке скло і зрушивши комод, який приховував таємний сховок.
У цей момент у вітальню вбіг Артем, а за ним — перелякані Анна та Максим.
— Що... що це було? — запитав Артем, його ліхтарик тремтів у руці, вихоплюючи уламки скла на підлозі та розкидані папери. — Тут що, землетрус?
Максим схопився за голову, дивлячись на розбиту вітрину. — Це неможливо! Вона була ціла!
— Звісно, ціла! — забурмотіла Тітка Марія, надуваючи губи. — Я ж її не чіпала! Вона сама! Сама розсипалася!
Олівія проігнорувала бурмотіння прабабусі й підійшла до комода. Вона обережно підняла одну з пожовклих фотографій. На ній була молода жінка з сумними очима, одягнена у старовинну сукню. В її погляді було щось, що зачепило Олівію.
— Хто це? — прошепотіла Олівія.
— Що там? — Артем присів поруч, намагаючись роздивитися. — Старі фотографії? Дивно, що вони тут. Будинок був повністю очищений, коли ми його купили.
— Не повністю, — тихо відповів Філософ, який нарешті "додрейфував" до вітальні і задумливо подивився на розкидані листи. — Людське минуле ніколи не можна вимести до кінця. Воно осідає у щілинах, у потаємних кутках.
— Тут багато листів, — сказала Олівія, вказуючи на пожовклі, перев'язані стрічкою папірці. — І, схоже, щось на зразок щоденника. Це може бути ключ до того, що тут відбувається.
Пекар Василь, тим часом, наче загіпнотизований, нахилився над засохлими травами, що висипалися з шухляди. Він повільно "вдихнув" їхній невидимий аромат.
— М-м-м, — пролунало його невидиме бурмотіння. — Це ж... шавлія. І полин. Для чогось... дуже гіркого.
Його слова викликали в Олівії дивне відчуття. Шавлія і полин... ці трави часто використовували не тільки для лікування, а й у давніх ритуалах. Особливо для захисту або вигнання, але іноді – для привороту або навіть проклять.
— Трави? — Артем насупився. — Навіщо тут трави?
— Можливо, хтось намагався захистити себе, — припустила Олівія, збираючи листи. — Або... когось.
Максим та Анна з тривогою дивилися на Олівію, їхні обличчя відображали суміш полегшення (що це не землетрус) і ще більшого здивування.
— Отже, пані Олівія, — почав Максим, — ви думаєте, ці речі... ці листи... можуть пояснити, чому ми відчуваємо тут себе так... небажано?
Олівія подивилася на обличчя молодої жінки на фотографії. Її сумні очі ніби дивилися просто в душу.
— Вони можуть пояснити все. Але для цього мені потрібно їх прочитати. Всі. І це займе деякий час.



Анна та Максим погодилися залишити Олівію саму в маєтку. Вони були занадто виснажені та налякані, щоб залишатися, але думка про те, що хтось працює над їхньою проблемою, дарувала їм хоч якийсь спокій. Артем, хоч і був скептиком, розумів, що Олівія не відмовиться від такої загадки. Він пообіцяв повернутися за нею, як тільки вона зателефонує. Він також наполіг, щоб вона взяла його дрон для огляду важкодоступних місць, що дуже розвеселило Філософа, який вже замислювався над метафізикою польоту.
Олівія залишилася сама посеред величезної, наповненої пилом вітальні. Сонячне світло, що пробивалося крізь брудні вікна, ледь освітлювало кімнату, створюючи химерні візерунки на стінах. Вона сіла на старий, зачохлений диван, обережно поклавши на коліна перев'язані стрічкою листи та пожовклий щоденник. Поруч з нею, невидимі для стороннього ока, розташувалися її "помічники".
— Ну, що ж ми тут маємо? — прошепотіла Тітка Марія, схилившись над першим листом. — Я відчуваю запах давніх таємниць! О, це так цікаво!
— Пані Маріє, почекайте, — пробурмотіла Олівія. — Дайте мені хоча б почати.
Перший лист був написаний каліграфічним почерком і датувався початком 20 століття. Олівія почала читати. Це були не просто листи, а справжня емоційна сповідь молодої дівчини на ім'я Катерина, адресована її, мабуть, таємному коханню. Кожне слово просочувалося розпачем і тугою.
"Мій любий, моя душа болить без тебе. Маєток став для мене в'язницею. Батько не відпустить мене, доки я не погоджуся вийти заміж за того, кого не кохаю. Моя доля вирішена, але серце моє навіки належить лише тобі. Благаю, знайди спосіб… Врятуй мене від цього мороку."
Олівія відчула, як холодний подих пронісся по кімнаті, хоча вікна були зачинені. Це була не просто "аура" маєтку, це був смуток Катерини, що досі висів у повітрі.
— Бачиш, Олівіє? — сказав Філософ, який завис над її плечем, дивлячись на лист. — Це відлуння неприйнятої свободи. Душа, що прагнула волі, але була ув'язнена. Це завжди залишає сліди.
— Та-ак, — протягнула Тітка Марія, читаючи через плече Олівії. — Я ж казала, що тут буде щось цікаве! Кохання, зрада, сумні шлюби! Обожнюю! А хто ж цей "мій любий"? Треба з'ясувати!
Олівія перегорнула сторінку. Наступні листи ставали все більш відчайдушними. Катерина писала про погрози батька, про свою самотність і про те, як вона відчуває, що "маєток забирає її". Останній лист у стосі, написаний нерівним, тремтячим почерком, був датований роком її передбачуваного весілля:
"Я більше не можу. Вони замкнули мене. Я чую їхні голоси, але вони не бачать мене. Я тут. Назавжди. Не дай їм забути..."
Раптом, коли Олівія дочитала останнє слово, старий годинник у кутку кімнати, що, здавалося, не працював століттями, видав гучний, хрипкий бій. Одинадцять ударів. Потім годинник замовк так само несподівано, як і почав бити.
— Що це було?! — злякано пробурмотів Пекар Василь, матеріалізуючись поруч, його прозора фігура виглядала здивованою. — Час... він застиг, а потім раптом рушив?
Олівія підняла голову. Її погляд ковзнув до вікна, що виходило у задній двір. Там, наче примара, що промайнула на межі зору, здалося, промайнув чийсь силует. Ні, не просто силует. Це була молода жінка у старовинній сукні, що швидко зникла за деревами. Та сама жінка з фотографії.
— Вона тут, — прошепотіла Олівія. — Катерина... Вона ніколи не покидала цього маєтку. І вона хоче, щоб ми її знайшли.


Побачене на мить змусило Олівію затамувати подих. Силует Катерини був чітким, яскравішим, ніж більшість привидів, що вона бачила. Це означало, що її емоції були надзвичайно сильні, і вона все ще міцно трималася за цей світ.
— Бачила? Бачила?! — вигукнула Тітка Марія, пролітаючи повз Олівію до вікна, крізь яке щойно зникла Катерина. — Вона була така сумна! І так поспішала! Мабуть, її хтось скривдив! А може, вона досі когось чекає? Ой, це ж майже як у тій мелодрамі, що я дивилася минулого тижня!
— Не просто скривдив, пані Маріє, — почувся задумливий голос Філософа. Він схилився над листами, що лежали на дивані, його прозора рука наче проходила крізь папір. — Її воля була зламана. Вона прагнула свободи, але її замкнули у цьому просторі. Її присутність – це крик. Крик, що застиг у часі.
Пекар Василь, тим часом, нервово потирав свої невидимі руки, дивлячись на порожнє вікно.
— Замкнули? У власному домі? О, це гірше, ніж підгорілий пиріг! Треба її звільнити! Може, вона голодна? Чи їй сумно, бо тут ніхто не пече?
Олівія, незважаючи на всю серйозність ситуації, ледь стримала усмішку. Її привиди були... унікальними. Кожен бачив проблему крізь призму власного досвіду. Але зараз їм потрібно було сфокусуватися.
— Вона там, — Олівія підійшла до вікна, дивлячись на похмурий, зарослий сад. — Вона все ще тут. І вона хоче, щоб ми дізналися правду.
Вона швидко перегорнула щоденник. Перші записи були радісними, повними мрій і надій на кохання. Але потім, поступово, тон змінювався. Сторінки наповнювалися страхом, розпачом, відчуттям замкненості. Останні записи були хаотичними, майже нерозбірливими, повними незрозумілих фраз та малюнків.
"Ключ... під землею... сад... він ховає..." — прочитала Олівія уривок з щоденника. — "Він ховає щось у саду. Або когось."
Раптом, коли Олівія вимовляла ці слова, вітер різко налетів на маєток, змушуючи старі віконниці гучно затріщати. Здалося, що зі стін повіяло дивним, ледь чутним шепотом, схожим на злісне шипіння. Це не було схоже на смуток Катерини. Це було щось інше. Щось, що явно не бажало, аби Олівія читала далі.
— Ого! — вигукнула Тітка Марія, відлітаючи від вікна. — Це ж не Катерина! Це хтось інший! Хтось злий! Я це відчуваю! Мабуть, він не хоче, щоб ми дізналися правду!
Олівія відчула, як по її спині пробіг морозець. Вона не бачила цього "злого" привида, але відчувала його присутність – важку, гнітючу, наповнену люттю. Він був значно потужнішим за тих, кого вона зазвичай зустрічала.
— Що ж, — пробурмотіла Олівія, закриваючи щоденник і міцно стискаючи його в руках. — Схоже, у Катерини тут були не лише романтичні проблеми. Тут є щось набагато глибше. І хтось дуже не хоче, щоб ми це розкопали.
Вона встала, подивилася на вікно, за яким виднівся похмурий сад. Навіть крізь скло вона відчувала, як там, під землею, або серед заростей, приховане щось важливе.
— Час дізнатися, що там у саду, — сказала Олівія, її голос був сповнений рішучості. — І хто цей "він".