Кара Блейк - Детектив із шостим чуттям: Секрети занедбаного маєтку, Кара Блейк

Для Олівії, приватної детективки, що бачить привидів, тиша – це лише ілюзія. Її "помічники" – прабабуся, пекар та філософ – вічно створюють галас. Нова справа заводить Олівію у старий, занедбаний маєток, що дихає забутими таємницями. Схвильована родина придбала будинок, але відчуває: тут мешкають не лише люди. Кожен скрип кричить про нерозгадані загадки, а місцеві привиди не раді новим мешканцям. Що приховують стіни? Чому маєток не розкриває секретів? Чи зможе Олівія, покладаючись на логіку та шосте чуття, розплутати павутину минулого, доки вона не поглинула всіх? "Секрети занедбаного маєтку" – це нова заплутана справа, де гумор зустрічається з містикою.

Лабіринт забуття

Минуло рівно пів року з тієї чудернацької справи про зниклого кота Пушка, яка звела Олівію Світличну з Артемом. За цей час її "особливий дар" перетворився з дивацтва на справжню професію, і Олівія вирішила не просто бути приватним детективом, а відкрити власне агентство "Світлична & Ко". Артем, який після Пушка та маєтку Коваленків остаточно змирився з тим, що світ набагато дивніший, ніж він уявляв, погодився стати її повноцінним партнером, виконуючи всю "земну" частину розслідувань, що не стосувалася привидів.

**********
Ранок був оповитий тією особливою тишею, що настає після дощу, коли місто ніби затамувало подих. Для Олівії, втім, тиша ніколи не була абсолютною. Навіть у найбезшумніші моменти десь поруч обов’язково маячив напівпрозорий силует, чулося бурмотіння або несподіваний запах гарячого хліба. Це були її «помічники» – прабабуся-пліткарка, що обожнювала дізнаватися про чужі таємниці; Пекар Василь, який будь-яку проблему міг звести до ідеального рецепту; Філософ, що завжди шукав глибокий сенс у найбуденніших речах; і, звісно, вічно розсіяний, але безмежно відданий Артем, її справжній помічник, який, щоправда, привидів не бачив.
Телефонний дзвінок перервав її роздуми над черговою партією паперів. Новий клієнт. Голос у слухавці був молодий, сповнений відчаю та, що було найцікавіше, легкої нотки паніки.
— Пані Олівія? Це Анна Коваленко. Мені сказали, ви можете допомогти з... незвичайними проблемами?
Олівія посміхнулася.
— Саме так, пані Коваленко. Моє агентство спеціалізується на таких. Що у вас трапилося?
— Ми... ми придбали старий маєток за містом. Він був... у чудовому стані, як казали. Але ми з чоловіком... ми там не одні. Там щось є. І воно не хоче, щоб ми там жили. — Голос Анни тремтів, наче осиковий лист на вітрі. — Ви вірите в привидів?
Олівія перевела погляд на прозорий силует Тітки Марії, яка з цікавістю висунулася з-за шафи, слухаючи розмову.
— Я в них не просто вірю, пані Коваленко. Я з ними працюю.
Анна замовкла, мабуть, перетравлюючи почуте. Потім глибоко вдихнула:
— Нам потрібна ваша допомога. Негайно. Ми готові платити будь-що.
*****
Наступного ранку старий чорний позашляховик Олівії вже мчав крізь туман, що клубочився над дорогою, наче примарна завіса. За кермом сидів Артем, зосереджений на навігаторі, тоді як сама Олівія переглядала фотографії маєтку, надіслані Анною Коваленко. На знімках будинок виглядав саме таким, як на обкладинці їхньої нової справи: величний, занедбаний, з темними вікнами, що мовчазно визирали з-під старих, потрісканих стін. Навіть через фото Олівія відчувала тягучу енергію, яка звивалася навколо нього, наче дим.
— Отже, «занедбаний маєток». Судячи з фото, він швидше занедбаний, ніж маєток, — пробурмотів Артем, кинувши погляд на екран телефону Олівії. — Якісь дивні вони, ці люди. Купити таку руїну...
— Люди часто купують нерухомість за серцем, а не за логікою, — задумливо відповіла Олівія, відчуваючи легкий поштовх від Тітки Марії, яка вже висіла над її плечем, зазираючи в екран.
— Дивись-но! Яке місце! От якби я жила в такому домі, я б ніколи не померла, — голосно прошепотіла Тітка Марія, і її голос був чутний лише Олівії. — Скільки ж тут, мабуть, історій! І скільки нових пліток!
Олівія ледь стримала посмішку. Тітка Марія була неперевершена у своєму прагненні до чужих секретів.
— Анна сказала, що там "щось є", — продовжила Олівія, намагаючись ігнорувати прабабусю. — Вона згадувала про рухомі предмети, дивні звуки, і відчуття, що їх не хочуть там бачити.
— Старі будинки завжди скриплять, — поблажливо сказав Артем. — А нервова система може змусити почути й побачити те, чого немає. Ми ж не шукаємо домовика, правда?
Олівія ледь помітно кивнула. "Ні, Артеме. Ми шукаємо дещо гірше. Цілу купу домовиків", — подумала вона, але вголос промовчала.
Раптом з заднього сидіння донісся глибокий, трохи меланхолійний голос Філософа.
— Стіни, Артеме, вони пам'ятають. Вони є свідками буття і небуття. Іноді їхній спокій порушується криками минулого, що прагне бути почутим.
Артем, звичайно, нічого не чув. Він лише крутив головою, намагаючись знайти джерело дивного шуму, що долинав ніби з-під капота. Олівія лише зітхнула, розуміючи, що це, мабуть, Пекар Василь, який, ймовірно, сперечався з невидимим моторним духом щодо ідеальної температури двигуна.
Маєток з'явився раптово, виринувши з туману, наче привид з минулого. Він стояв самотньо, оточений старими, кованими воротами, що виглядали покинутими вже багато десятиліть. І він дійсно був занедбаним, як і казала Анна. Повітря навколо нього було важким, насиченим запахом вогкості, старих листя і чимось... давнім, що ніби чіплялося за кожне дерево, за кожен камінь.
Олівія відчула, як її волосся на потилиці встало дибки. Це відчуття вона добре знала. Воно означало, що тут її чекає не просто "щось", а щось дуже цікаве.


Ворота виявилися на диво легкими, відчинилися зі скрипом, що рознісся тишею, як стогін. Артем завів машину на вибоїсту, зарослу стежку, що вела до будинку. Кожен камінь під колесами, здавалося, шепотів про минуле. Олівія відчувала, як її інтуїція – її шосте чуття – гуде, наче невидимий рій бджіл. Це було знайоме відчуття, що вказувало на присутність не просто духів, а якихось давніх, глибоко вкорінених проблем.
Біля входу на веранду їх вже чекала Анна Коваленко. Вона була молодою жінкою, років тридцяти, з темним волоссям, що недбало спадало на плечі, і очима, сповненими втоми та переляку. Її обличчя було блідим, і навіть крізь тонкий светр Олівія відчувала, як сильно вона тремтить. Поруч з нею стояв чоловік, високий, широкоплечий, з насупленими бровами – мабуть, її чоловік. Він тримався впевненіше, але Олівія помітила, як його погляд нервово ковзнув по вікнах маєтку, ніби очікуючи побачити там щось.
— Пані Олівія? — голос Анни був хрипким від напруги. Вона потягнула руку, і її дотик був холодним. — Дякую, що приїхали. Це мій чоловік, Максим.
— Дуже приємно, — Олівія кивнула, намагаючись зберегти діловий вираз обличчя. Вона відчувала, як поруч із Максимом висить привид, схожий на давнього офіцера, що скептично дивиться на новоприбулих. Мабуть, один із "місцевих".
— Ну що ж, — почав Максим, намагаючись звучати впевнено, але його голос трохи дрижав, — ми купили цей будинок три місяці тому. Мріяли про тихе життя за містом. Спочатку все було добре. А потім... почалося. Двері самі відчиняються, предмети переміщуються. Якось уранці я знайшов свої ключі від машини у вазі з квітами. У вазі!
— А я чула шепіт, — тихо додала Анна, дивлячись на Олівію благаючим поглядом. — Наче хтось кличе моє ім’я, але поряд нікого немає. А ще... холодило дуже. Навіть влітку.
Олівія кивнула. Холод – класичний індикатор присутності. Вона відчула, як її прабабуся, Тітка Марія, ледь чутно зітхнула біля її вуха.
— От бачиш, Олівіє? Я ж казала, які цікаві люди! А ще й проблеми з житлом! Треба обов’язково дізнатися, хто там живе! — прошепотіла Тітка Марія, її голос був сповнений ентузіазму, наче вона прибула на найкращу вечірку сезону.
— Думаю, нам варто зайти всередину, — сказала Олівія, ігноруючи Тітку Марію, яка вже прямувала до вхідних дверей, нетерпляче. — Чим раніше ми почнемо, тим швидше зможемо зрозуміти, що відбувається.
Максим відчинив важкі двері. Всередині було темно, ще й попри ранковий туман. Запах вогкості та пилу вдарив у ніс, змішуючись із чимось гірким і давнім. Олівія відчула, як її привиди-помічники, що раніше трималися трохи осторонь, тепер щільніше оточили її. Філософ задумливо завис над її головою, Пекар Василь, здавалося, вже шукав невидиму кухню, а Тітка Марія взагалі розчинилася в глибинах коридору, очевидно, побігла "розвідувати обстановку".
Артем дістав ліхтарик і посвітив у темряву. Промінь вихопив пил, що танцював у повітрі, і тіні, що витягувалися по стінах, створюючи химерні фігури.
— Отже, пані Олівія, з чого почнемо? — запитав Максим, його голос звучав уже не так впевнено у цій гнітючій тиші.
Олівія вдихнула повітря маєтку, відчуваючи, як тисячі невидимих очей дивляться на неї звідусіль.
— Почнемо з того, що оглянемо кожен куточок. І спробуємо з’ясувати, хто саме не хоче, щоб ви тут жили.

Перший поверх маєтку являв собою лабіринт з темних кімнат, кожна з яких приховувала свою історію. Головний хол був просторим, але пил, що вкривав підлогу та стіни товстим шаром, пригнічував його колишню велич. Високі стелі з ліпниною, що обсипалася, додавали відчуття, ніби будинок стогне від старості. Свіже повітря, що проникало через відчинені двері, здавалося, одразу ж поглиналося цією віковою затхлістю.
Олівія повільно рухалася, вбираючи в себе кожну деталь. Вона заплющила очі на мить, дозволяючи своєму шостому чуттю просканувати простір. Тисячі відгомонів минулого, як хвилі, розбивалися об її свідомість. Вона "бачила" короткі спалахи: тут колись був пишний бал, там – сумна розмова біля каміна, а в тій кімнаті – тиха, невидима присутність, що постійно спостерігала.
— Ми вже намагалися тут прибрати, — тихо сказала Анна, її голос відлунював у просторі. — Але пил з'являється знову і знову. Наче хтось навмисне його розсипає.
— Привиди не прибирають, Анно, — пробурмотіла Тітка Марія, пролітаючи крізь стару шафу, з якої посипалася ще одна порція пилу. — Вони створюють безлад, щоб на них звернули увагу! Або щоб приховати щось!
Олівія ледь помітно кивнула, ніби погоджуючись сама із собою.
— А я казав, що це просто сирість! — Артем посвітив ліхтариком на стіну, де темна пляма розповзлася, наче химерна карта. — Старі будинки.
— Якщо це просто сирість, то чому ключі від машини опинилися у вазі? — запитала Олівія, нахиляючись до масивної старої тумби, на якій ледь помітно виділялися дивні подряпини.
Максим відкашлявся. — Ну, це... ми ще не знаємо. Можливо, ми самі їх там поклали. У стресі.
— Стрес — це відмова від раціонального, — раптом пролунав голос Філософа, що з’явився поряд з Олівією, дивлячись на тумбу. — Але об'єкт, що змінює своє місце, вказує на активну, спрямовану волю. Навіть якщо вона невидима.
Олівія провела пальцем по подряпинах. Вони були неглибокими, але їхня форма… вона здавалася дивно знайомою. Наче хтось намагався щось написати або намалювати, але зупинився на півдорозі.
— А що, якщо ці подряпини – це послання? — вона тихо запитала, більше до себе, ніж до інших.
— Хтось щось шкрябав? — здивовано перепитав Артем, нахиляючись ближче. — Це ж вандалізм!
Раптом з глибини коридору, звідки побігла Тітка Марія, пролунав різкий звук – наче щось важке впало з гуркотом, здіймаючи хмару пилу. Всі підскочили.
— Що це було?! — вигукнув Максим, а Анна притиснула руки до рота.
Олівія відчула, як серце стискається. Це було не просто випадковість. Це був знак. І вона знала, хто його подав.
— Тітка Марія, — пробурмотіла вона, кидаючись у напрямку звуку. — Вона щось знайшла. Або щось розбила.
— Хто? — Артем розгублено подивився на неї. — Олівіє, почекай!
Але Олівія вже бігла по коридору, відчуваючи, як за нею, розмахуючи невидимими руками, мчить Пекар Василь, мабуть, у захваті від чергової "пригоди".
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍