Йо Томас - Та, що не скорилась., Йо Томас

“Спостерігач”

Барнхаус, вітальня. Вогонь у каміні потріскує, відкидаючи тіні на дерев’яні стіни. Світло приглушене. За столом сидить трійця — Гражина, Віктор, Белла. Навпроти — чоловік у чорному костюмі зі скромним священницьким коміром. Його манери стримані, голос тихий, але з металевим відлунням досвіду.

— Я  Юліан. Представляю не єпархію, а закриту дорадчу групу при Ватикані. Ми називаємо себе “Спостерігачами”. Ми не керуємо. Ми фіксуємо. Збираємо знання. Іноді — втручаємося.

Віктор схрещує руки на грудях.

— Ви сказали, у вас є робота?

— Є випадок, — обережно поправляє співрозмовник. — Фрагмент історії, що знову починає проявлятися. Легенда. Символ, який не хоче лишатися міфом.

Він клацає портативним пристроєм — на екрані з’являється зображення барельєфу: жіноча постать з крилами, роздвоєним язиком і поглядом, повним спокою й жорстокості водночас.

— Ліліт, — каже він. — Перша жінка. Та, що не підкорилась. Вона зникає зі сторінок офіційного письма, але її образ залишився в апокрифах, в шумерських табличках, у маргіналіях стародавніх манускриптів. І... у сучасних подіях.

— Ви про що? — запитує Белла.

— У кількох місцях світу незалежно один від одного зафіксовані інциденти, пов’язані зі спробами “викликати” чи “відтворити” цю сутність. Ми вважаємо, що це не просто культ. Є хтось або щось, що намагається відновити її реальну присутність.

Гражина вивчає фото на екрані.

— Ви хочете, щоб ми розібрались?

— Так. Ви не пов’язані ні з Церквою, ні з її ворогами. Ви вижили там, де інші зникали. А головне — ви не належите до жодної доктрини. Ви — незалежні. І це наша головна перевага.

Віктор киває.

— Ми отримаємо повний доступ?

— До цифрових архівів Ватикану. Не публічних. Ви отримаєте шифрований доступ і координати першої зацікавленої точки. Там щось трапилось, і нам потрібні сторонні очі.

— І яка наша оплата?

 Юліан на мить посміхається.

— Інформація, яку ніхто більше не має. Та щедра компенсація від фонду. Ви матимете свободу — і силу знати більше, ніж дозволено звичайним смертним.

Белла дивиться на нього з ледь прихованою зацікавленістю.

— Ви вірите, що Ліліт справді існує?

— Я не маю права вірити. Я маю обов’язок знати.

Тиша. Вогонь у каміні тріскає, ніби підтримує паузу.

Гражина підводиться й кидає коротко:

— Ми подумаємо. Але тільки тому, що ти не намагаєшся нас навернути.

— І не буду, — відповідає Юліан, встаючи. — Ваш вибір — ваша сила. Це те, чого Ліліт ніколи не віддала. Саме тому її бояться досі.

Він іде, залишаючи після себе запах старої шкіри, вітру й недосказаного.

Пізній вечір.

Тепле світло лампи під абажуром зі старого металу заливало кухню м’яким жовтим сяйвом. Дерев’яні стіни вбирали запах смаженого м’яса, часнику й карпатських трав. На масивному столі — глибока миска з овочами, пляшка домашнього вина, кілька тарілок. Гражина стоїть біля плити у чорній майці, босоніж, із рушником через плече. Вона неквапливо розливає суп із грибами по тарілках.

Віктор сидить на лаві, злегка розвалившись, з келихом у руці. Його свіже обличчя — майже без шрамів, загоєне темною силою печери — тепер мало спокій, якого не знали попередні роки.

Белла — напроти нього. Волосся — вологе після душу, зібране у вузол. Тіло підтягнуте, сильне, наче струна. На ній — короткий халат, нещільно зав’язаний, крізь який проступала нова врода та сила, подарована їй мороком. Вона підперла голову рукою, граючись виделкою.

— Юліан... — почала вона. — А що, як усе це — підстава? Щоб ми зробили брудну роботу замість них?

— Ватикан не грається в такі ігри, — відповів Віктор. — Принаймні офіційно.

Гражина ставить тарілку перед кожним.

— А чи Ватикан це? — грається. Він прийшов не як пан, а як спостерігач. Значить, щось справді відбувається, і їм страшно. Це вже цікаво.

Белла ковтає ложку супу й стиха зітхає:

— Мені не до вподоби Ліліт. Навіть як символ. Вона не потужна сила. Вона чекає.

— Ми ж не збираємось її шукати, — хмикнув Віктор. — Ми шукаємо тих, хто вірить, що зможе її повернути.

— І що, ви серйозно це розглядаєте? — Белла піднімає брову. — Після всього?

— А після всього, — відказала Гражина, сідаючи, — ми або йдемо далі, або повертаємось у порожнечу. А я порожнечу вже бачила.

Вона піднімає келих.

— За вибір. За те, щоб не підкорятись — навіть страху.

Вони чокаються келихами. Вогонь знову тріснув, і здавалося, хтось — чи щось — дослухалося з-за стін. Але ніхто не звернув уваги.

Рішення ще не було прийнято. Але воно наближалося.

Гражина запалила тонку цигарку, виглянувши у вікно на нічне подвір’я. Сухі гілки яблуні шепотіли під вітром, а небо вкривалось суцільною хмарністю. У кімнаті було затишно, та в повітрі відчувався холод правди.

Белла відкинулась на спинку стільця, закинула ногу на ногу. Її погляд темнів з кожним словом:

— Ви хочете знати, чому вони нас обрали? Бо ми вже знаємо, як бреше світ. Легенда про Ліліт — це не просто історія. Це те, чого найбільше боїться церква. Вона була першою жінкою, рівною чоловіку. Не ребром створена — з тієї ж землі. Не покірна. Не зламана.

— Її вигнали, бо не схилила голову, — кивнула Гражина, повільно затягуючись.

— Саме так. А потім зліпили Єву — мовчазну, лагідну. Зручно, правда? — Белла скривила губи в іронічній усмішці. — Віра побудована не на світлі, а на брехні. Всі писання, канони — відредаговані. Знищено тисячі текстів. Залишили тільки те, що змушує слухатись. Покорятись. Терпіти.

Віктор підняв брову:

— І ти віриш, що Ліліт справжня?

— Я знаю, що вона справжня. Не тому, що в неї крила чи вона породжує демонів. А тому, що її викреслили. Як усіх, хто відмовився мовчати. Її ім’я — символ для тих, хто не скорився.

— І що нам із цим робити? — тихо запитала Гражина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍