Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Історія піднесеного кохання, освітлена десятками тонко підмічених деталей і сцен, що спритно ковзають довкола величезної загадки у самому серці книги… Залишає читача з відчуттям яскравості та дивацтва життя.

Паблішерз Віклі (Обрані рецензії)

Вигадливо переплетено… Надзвичайно творчо.

Кіркус Рев’юз

Переконливо… Майстерно написаний роман, у якому поєднані неповторні персонажі та їх щирі емоції, що грають у «класики» з часом і які можна інтерпретувати на багатьох рівнях.

Лайбрарі Джорнал (Обрані рецензії)

Дружина мандрівника в часі

Час на годиннику – наш банківський менеджер, збирач податків, поліцейський інспектор; цей внутрішній час – наша дружина.

Дж. Б. Прістлі. Людина та Час

Для Елізабет Гілман Тамандл (20 травня 1915 року – 18 грудня 1986 року) і Норберта Чарлза Талмандла (11 лютого 1915 року – 23 травня 1957 року)

Кохання після кохання

І час прийде,

коли з натхненням

свій прихід ти привітаєш

в твоїх дверях, у твоїм люстрі,

Собі всміхнешся ти привітно

і скажеш: «Сядь. Поїж».

Й полюбиш знов незнаного себе.

Дай хліб, вино і поверни

своє серце собі, чужинцю, що любить

і знає тебе все життя,

ким задля інших знехтував ти.

Звільни поличку від листів кохання,

від знімків, від записок відчаю,

себе очисти від дзеркал.

Сядь. Святкуй життя.

Дерек Волкотт

Пролог

Клер: Важко, коли тебе лишають. Чекаю Генрі, не знаючи, де він, тривожачись, чи з ним усе гаразд. Важко бути тим, хто зостається.

Постійно чимось займаю себе. Так час минає швидше.

Самотньою лягаю спати й самотньою прокидаюся. Ходжу на прогулянки. Працюю до знемоги. Спостерігаю, як вітер грає зі сміттям, що всю зиму пролежало під снігом. Усе здається таким простим, поки про це не замислишся. Чому любов міцніє у розлуці?

Колись давно чоловіки йшли в море, а жінки чекали їх, стоячи біля самої води і виглядаючи крихітне суденце на обрії. Тепер я чекаю Генрі. Він зникає, сам того не бажаючи, без попередження. Я чекаю його. Кожна мить очікування здається мені роком, вічністю. Кожна мить така ж повільна й прозора, неначе скло. Крізь кожну мить бачу ряд нескінченних митей очікування. Чому він пішов туди, куди я за ним піти не зможу?

Генрі: Як це відбувається? Як це відбувається?

Інколи наче на хвильку відволікся. Потім, здригнувшись, розумієш, що книжка, яку тримав у руках, червона картата бавовняна сорочка з білими ґудзиками, улюблені чорні джинси, брунатні шкарпетки, на п’яті однієї з яких ось-ось з’явиться дірка, вітальня, чайник, що от-от закипить на кухні, – усе це зникло. Стоїш у чому мати народила, по кісточки у крижаній воді в рівчаку обабіч невідомої сільської дороги. Чекаєш хвилинку, сподіваючись, що, можливо, просто кліпнеш і знову повернешся до своєї книжки у власній квартирі, et cetera[1]. Через хвилин п’ять прокльонів, тремтіння та щирих сподівань, що зараз просто зникнеш, починаєш плентатися в будь-якому напрямку й зрештою доходиш до сільського будинку, де маєш можливість або щось вкрасти, або пояснити ситуацію. Іноді крадіжка доводить до в’язниці, але пояснення більш утомливе, забирає багато часу й, у будь-якому разі, змушує брехати. Зрештою, тебе іноді тягнуть у ту ж в’язницю, тому яка, до дідька, різниця.

Часом відчуваєш, наче занадто швидко встав, навіть якщо лежиш напівсонний у ліжку. Чуєш, як кров пульсує в голові, відчуваєш запаморочення і мовби кудись падаєш. Руки й ноги поколюють, а потім узагалі мовби зникають. Тебе знов не туди понесло. Усе займає лише мить, якраз достатньо часу, щоби спробувати затриматися, поборсатися (можливо, пошкодивши себе чи щось цінне). Відтак різко падаєш у коридорі, застеленому килимовим покриттям кольору молодої трави, в мотелі № 6 у Афінах, штат Огайо, о 4:16 ранку в понеділок, шостого серпня 1981 року і гепаєшся головою об чиїсь двері. У результаті мешканка номера – така собі міс Тіна Шульман з Філадельфії – відчиняє двері й волає, бо, бач, до її ніг упав непритомний голий чоловік з обідраним об килим тілом. Прокидаєшся в окружній лікарні від шуму за дверима, де сидить поліцейський і слухає гру «Філліз» на тріскучому транзисторі. На щастя, ще раз непритомнієш і знову прокидаєшся через кілька годин у власному ліжку, а над тобою схилилась схвильована дружина.

Іноді відчуваєш ейфорію. Усе таке піднесене, мовби світиться, але раптом тебе дуже нудить, і ти зникаєш. Вибльовуєш усе на якісь квіти за містом, або на тенісні туфлі твого батька, чи на підлогу власної ванної кімнати трьома днями раніше, чи на дерев’яний тротуар в Оук-Парку, штат Іллінойс, приблизно в 1903 році, або на тенісний корт прекрасного осіннього дня десь у п’ятдесятих, чи на власні босі ноги в різний час у різних місцях.

Як це відбувається?

Так само як в одному з тих снів, коли раптом розумієш, що мусиш пройти тест, до якого не готувався, а ти взагалі не одягнутий. І залишив гаманець удома. Коли я там, у якомусь часі, то здаюся собі дзеркальним відображенням, перетворююсь на власну копію, доведену до відчаю. Стаю злодієм, волоцюгою, твариною, що біжить і ховається. Лякаю бабусь і дивую дітей. Я – фокус, ілюзія найвищого ґатунку, це настільки неймовірно, що я насправді існую.

Чи є якась логіка, якесь правило в усіх цих поверненнях і зникненнях, у всіх цих переміщеннях? Чи існує спосіб залишатися на місці, охопивши теперішнє кожною клітиною тіла? Не знаю. Підказки є, як і в будь-якій хворобі, – симптоми та ймовірні сценарії розвитку. Виснаження, гучні звуки, стрес, різке зривання з місця, спалах світла – будь-що з переліченого може спричинити переміщення. Але: я можу читати недільний випуск «Таймс», тримати в руці горнятко кави, а поруч, на нашому ліжку дрімає Клер, і раптом опиняюсь у 1976 році, спостерігаю за собою, тринадцятирічним хлопчиськом, що стриже газон у бабусі