Вікторія Ваширенко - Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко

Віка (02.09)

Прокинулась, одяглась, пішла в школу. У класі вже сиділа Анжела — розповідала про свого Руслана, й ми навіть не помітили, як пролунав дзвоник. У клас зайшла Олена Миколаївна, а за нею — новенький. І не просто новенький, а хлопець, від вигляду якого в деяких дівчат, здається, зупинилось серце: русяве волосся, зеленоокий, високий, модель!

— Привітайтеся, у вас новий однокласник, — каже вона. — Представся!

Але він просто пройшов повз неї й сів на останню парту. Я така: що це було?

І ще більше шокує інше: вчителька навіть не зробила зауваження. Наша Олена Миколаївна! Та, яка вибухає, якщо не відповісти її питання з першого разу!

— Це Семенюк Денис. Допоможіть йому освоїтися, — каже вона з усмішкою.

Що з нею?

Я обернулася і поглянула на нього — він розглядає клас, наче всі ми пилюка під ногами. Та я вже знаю таких: самозакоханий ідіот.

Увесь урок вчителька кричить на всіх, окрім нього. Він сидить у телефоні, спить, відкрито її ігнорує — і нічого! Вона навіть не зітхнула.

І так було на всіх уроках. Всі вчителі — як у театрі тіней. Йому можна все. Що взагалі відбувається?

Після третього уроку йдемо з Анжелою по коридору.

— Знаєш, хто він? — каже вона. — Я нагуглила його ім’я і...

І тут я врізаюсь у когось. Піднімаю очі — Денис.

— Ти що, сліпа? — каже злим голосом.

— Це ти сліпий! — огризаюсь.

Він посміхається. Ну, усмішка в нього, звісно, як з обкладинки… але я не збираюся мліти.

— А ти з характером, — каже він.

— А ти — тупий, — відповідаю.

Очі в нього блиснули, як у злого лиса в мультику.

— Ти знаєш, з ким розмовляєш?

— Мені все одно! — кажу. — Козел.

Він починає наближатися, я відчуваю його подих, і мені стає моторошно. Серце калатає, але я не тікаю.

— Ти за це заплатиш, — шепоче.

Ще й погрожує... Самозакоханий придурок! Я дивлюся йому прямо в очі, злим поглядом, і йду геть.

Анжела наздоганяє мене.

— ВІКА! — каже вона на підвищених тонах. — Ти знаєш, хто він?

— Так! КОЗЕЛ! — кричу.

— Він — син власника школи! Його батько — Михайло Семенюк. У нього школи, готелі, клуби, кінотеатри, ресторани… Якщо він поскаржиться татові — тебе виженуть, а інші школи не приймуть!

Я завмираю посеред коридору.

О, тепер зрозуміло, чому всі вчителі готові цілувати його… кхм...в дупу.

— А ти не могла сказати раніше?! — питаю перелякано.

— Та я хотіла, але ти ж у нього врізалась!

Я мовчки йду в клас. Якби я знала, хто він, — я б мовчала. Але чому я боюся? Я боюся не його, а того, що залишусь без освіти…

На наступних уроках він дивиться на мене, як хижак на здобич. Дратує мене його обличчя. Він, звісно, красунчик… Але як хочеться дати йому під око!

Після школи йду з Анжелою додому, але в голові одне: якщо він поскаржиться — мені кінець.

— Ти що, переживаєш через цього мажора? — питає Анжела.

Я мовчу. Ми мовчки доходимо додому.

Зайшовши, бачу маму — готує суп, але з таким сумним обличчям, що стає тривожно.

— Мамо, що сталося?

— Та нічого, — каже сумно.

Та ну, нічого... Я її знаю — якщо зіпсує кофту або ще щось, то розізлиться, але не засмутиться. А тут — явно щось серйозне.

— Мамо, не бреши. Я бачу, що ти засмучена. Кажи правду!

— Доню, я не можу… ти можеш заплакати... а мені боляче дивитися на твої сльози.

Навіть поплакати нормально не можна.

— Мамо, я не заплачу! Я майже ніколи не плакала. Просто скажи!

— Тільки не плач… — каже вона, обіймаючи. — Бабуся Валя померла.

В цей момент хочеться ридати з усіх сил. Але я стримуюсь. Я повинна.

Мама тримає мене за руку:

— Завтра похорон. Але ти не підеш. Я знаю, ти не витримаєш...

Вона має рацію. Я не витримаю. Я обожнювала бабусю. Вона мене завжди захищала, підкидала гроші на солодощі, розповідала секрети... Тепер цього вже не буде.

— Добре, мамо, я піду до себе, — кажу й виходжу з кухні.

Лягаю на ліжко. Душа болить. Але я тримаюссь. Я сильна.