Вікторія Ваширенко - Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко

Минуло кілька років з того часу, як ми привезли Максима додому з лікарні. Життя змінилося до невпізнання. Було багато радості, але й труднощів. Справжніх і великих. Але ми пережили все разом, як родина. І тепер, коли я стояла поруч з Денисом і дивилася на нашу маленьку сім’ю, я знала, що це найкраще, що могло зі мною статися.

Максим вже став зовсім великим — бігав по дому, щось постійно запитував і сміявся. Я часто захоплювалася його енергією, адже вона була зараз у всьому — у кожному його кроку, у кожній сміхотливій історії. Денис був поруч, завжди підтримував мене, тримав за руку, коли це було потрібно.

Того вечора ми зібралися всі разом за великим столом в нашій вітальні. Батьки, сестра, Анжела, Влад і Арсен — всі були тут, щоб разом святкувати мій день народження. Максим сидів у мене на колінах, обережно тягнучи мої пальці до свого маленького рота.

— І як ти себе почуваєш, Віка? — запитала Анжела, посміхаючись, коли принесла торт, прикрашений свічками. — Ти вже розумієш, що життя з дітьми — це не тільки подарунки й вечірки?

Я засміялася і погладила Максима по голові.

— Так, я знаю, — сказала я, поглядаючи на Дениса. — Але зараз все виглядає так, ніби ми дійсно знайшли те, що шукали. Родина, любов, підтримка. І навіть якщо нам доводиться переживати труднощі, я відчуваю, що ми готові пройти через це разом.

Денис обняв мене ззаду і ніжно пригорнув до себе. Максим погрався з моїми волоссям і сміявся, наче це найкраще на світі.

— А я готовий завжди бути поряд, — тихо сказав Денис. — І допомагати в усьому. Бо в цьому і є справжня сила родини.

Ми обидва дивилися на нашого сина, який щойно сказав свої перші слова.

— Тато! — вигукнув він, дивлячись на Дениса з широко відкритими очима. — Тато!

Усі навколо засміялися, а я відчула, як серце наповнюється радістю.

— Ти справжній герой, малюк, — прошепотіла я, обіймаючи його.

Ті хвилини, коли ми разом сміялися, коли ми були всі тут, в цьому маленькому світі, де кожен підтримував один одного, стали найціннішими моментами в нашому житті.

Тиша заповнила кімнату, коли ми сиділи всі разом, і я знала, що найкраще, що ми можемо зробити, — це жити так, як ми є, разом.

— І напевно сенс життя не в тому, щоб чекати поки закінчиться злива, — сказала я в кінці, — сенс у тому, щоб вміти танцювати під дощем. І ось, ми тут, і ми танцюємо.

Всі усміхнулися, а я відчула велику вдячність за цей момент. За те, що ми пережили, і за те, що ще попереду.

Фінал нашої історії не був повним, як казка, але в цьому і була його краса. Ми просто жили, любили і вчилися бути родиною, де кожен важливий і потрібний. І це було найбільше досягнення.

"Іноді найкраще майбутнє починається з того, щоб зупинитися і бути вдячним за те, що є зараз."

Кінець