Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

II.

Грейсон знову зупинився, поглядаючи на скарабея у своїх руках. Він не відчував страху, лише холодний подих перед наступним кроком у цьому загадковому світі. Щось було не так. Його розум спробував організувати все, що сталося за останні кілька годин, але кожна частина картини лише породжувала нові питання. Лейла Назім… Може, вона і знала більше, ніж говорила.

Забувши про все навколо, він повільно повернувся до кімнати, автоматично намагаючись зберегти спокій. Скарабей важко лежав у його долоні, а його вигравірування ставало все яснішим. Символи були спільними для ритуалів Осіріса — бога смерті і відродження, але щось було не так із цими лініями. Вони оберталися навколо однієї думки, яка звучала через усі знайдені артефакти. Зала зважування.

Грейсон знову підняв табличку з пісковику і уважно поглянув на її вигравірування, порівнюючи їх із символами, що тепер вигравірувалися на золотому скарабєї. Залізо дзвеніло, коли він склав артефакти разом. Як пазл, що не сходиться.

Його очі заполонило розуміння.

"Зала зважування ніколи не була міфом", — ця фраза на табличці продовжувала крутитися в його голові. Зала, де душі були зважені — місце між життям і смертю, що згадувалося в численних єгипетських текстах. Але чи могла ця зала бути не просто частиною ритуалу, а якоюсь величезною, досі існуючою структурою, що залишалася прихованою від людського ока?

Він схопив аркуш паперу, взяв ручку і почав малювати. Складав лінії, що з'єднували символи на табличці, що з’явилися на скарабеї, спробувавши знайти логіку в цьому. І раптом зрозумів, що вся схема вказує на одну точку — місце в пустелі, де залишки стародавніх храмів могли зберігати більше, ніж просто древні артефакти.

Того самого вечора, коли місто почало занурюватися в нічну тінь, Грейсон вже стояв у коридорі готелю, тримаючи в руках той самий рюкзак з давніми документами, зібраними за роки подорожей. Він відчував, як вітри знову почали виїжджати з темних вуличок Каїру, обіцяючи нові випробування.

У його свідомості не було сумнівів. Лейла була права. Це не було просто археологічною знахідкою. Це була річ, що могла змінити усе.

У коридорі з'явилася знайома постать — це була Лейла. Її вираз був спокійним, але очі видавали нетерпіння, яке вона намагалася приховати. У її руках була нова інформація. Це була не просто карта чи старий манускрипт, це був документ, що міг бути пов'язаний з їхнім наступним кроком. Вона простягнула його Грейсону.

— Ти був правий, — сказала вона, дивлячись прямо в його очі. — Табличка — це лише перший крок, але є ще одне місце, яке нам потрібно знайти. Ти мав рацію: Зала Осіріса справді існує. І я знаю, де ми можемо її шукати.

Вона витягнула картку, на якій був зображений частково розмито виразний малюнок давньоєгипетського храму, що відображав те, про що вони говорили.

Грейсон глянув на карту. Це було точно на південь від Луксора, на кордоні з пустелею, де минуло багато століть з часу останніх досліджень. Він схопив її і почав вивчати.

— Лейло, я не думав, що ти знаєш про це. — Його голос був схвильований.

— Але я тобі не все сказала, Грейсоне. — Лейла зробила паузу і стала ближче. — Там є ще один аспект цієї історії, який нам слід з'ясувати. Всі ці артефакти і символи — вони ведуть до чогось значно страшнішого.

Грейсон стояв в нерішучості, але потім зрозумів, що вибору не було. Цей шлях був їхнім єдиним.

— Тепер ми знаємо, що робити. — Він повернувся до своїх речей. Поклавши карту до рюкзаку та закинув його на плече.

— Давай вирушати. Часу мало.

Як тільки вони вийшли на вулицю, Грейсон відчув зміни в повітрі. Це була не просто ніч. Це була ніч, яка приховувала невідомі таємниці.

Грейсон міг відчути, як по тілу пробігали легкі мурашки. Вони наближалися до чогось великого. І все, що залишалося — це йти в темряву і боротися з пісками забутих богів.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍