Аріда Демоніар - Я просто загадала бажання , Аріда Демоніар

- Не хто, а що, — відповіла я, — Тільки не кажи, що тобі у дитинстві казок не читали.

- Звичайно, що читали, — промовила Міла, — Ой! Він зараз буде говорити.

  Якщо до цього я намагалася все слухати на пів вуха, як кажуть, то цього разу вирішила бути більш-менш уважнішою.

- Слухай, — прошепотіла мені на вухо Міла, — а до чого тут казки?

- Не казки, а яблука, — відповіла я, намагаючись вловити, що там говорять, бо звідси, де ми сидимо зараз, майже нічого не чути.

- А вони до чого? — ніяк не може вгамуватися колега.

- Та ні до чого, — ото вже причепилася до мене з тими яблуками, немов гімно до штанів.

- Ті, хто не почує своє прізвище, — а ось це вже доволі цікаво. Я навіть підібралася вся, — не працюватимуть...

   Про що там говорили далі, я вже не слухала, бо таке все не миле враз зробилося...

1-2 Арсен

  За декілька днів до події...

- Слухай, а тобі личить, — промовив двоюрідний брат, розглядаючи мене у діловому костюмі, — От тільки...

- Навіть не мрій, — торкаюся руками своєї бороди, адже це єдине, що хоч якось не робить мене схожим на Михайла. Бо ми з ним хоча й двоюрідні, проте схожі одне на одного, як оті дві краплі води. Воно й не дивно, бо мій та його батько мало того, що рідні брати, так ще й близнюки.

- Братику, — промовив посміхаючись цей гад, — умова є умова. До того ж, тобі доведеться побути мною всього на всього якийсь один день.

- І заради цього я повинен розпрощатися зі своєю бородою.

  Який лисий дідько підбив мене тоді зіграти з ним на бажання у карти, не розумію до сіх пір. Я взагалі не любитель чогось подібного та й грати, якщо вже на те пішло, не дуже то і вмію. А тут, сам не знаю що на мене найшло.

- Михайле, дай мені хоча би трохи часу попрощатися з нею, — врешті промовив я дивлячись на себе у дзеркало.

- Десять хвилин.

- Та ти знущаєшся.

- Гаразд, тоді п'ятнадцять і не більше. До речі, — запитав він, — ти не забув, що цей Новий рік ми зустрічаємо у моїх батьків?

- Не забув, — відповів,  дивлячись у дзеркало на свою бороду. Я ж стільки років відрощував її, відвідував найкращий барбершоп у нашому місті. Одним словом — все для неї рідненької. А тепер, через те що програв Михайлові у карти, доведеться з нею розпрощатися. Краще би він вже мій мотоцикл попросив. Але ж ні, йому захотілося щоб я видав себе за нього.

- Не розумію, чого ти так за неї вцепився, — промовив Михайло, — наче за якусь дівчину. Між іншим, може й знайдеш собі когось врешті-решт без неї.

- А ось це вже точно ні, — відповів я, — сімейне життя не для мене.

- Ну, я також так думав поки не зустрів Яринку. У тебе дві хвилини лишилося.

- Який же ти деспот, Борисович.

- Таке життя, Богданович...

   Не знаю, зможу я звикнути до себе такого, як зараз, бо таке відчуття, що мене повністю роздягнули й вигнали голяка на вулицю.

- Та не переживай ти так, — похлопав мене по плечу брат, — відростиш собі нову, ще кращу. А можливо, хто його знає, й не захочеш відрощувати.

- Я на тебе Яринці поскаржуся, — промовив я.

- Обов'язково. Але повинен попередити, що вона сама була готова власноруч тебе поголити.

- Тільки тому, що їй чомусь стукнуло в голову, що я це ти, — про те, що його дівчина мене взагалі при першому знайомстві прийняла за безхатька, я вирішив не згадувати, — Ви вже з нею обговорили дату вашого весілля?

- Думаємо, що десь після травневих свят відгуляємо, — відповів Михайло, — І сподіваюся, що ти не забув про свою обіцянку бути боярином.

- А ти не боїшся, що твоя Яринка, чого доброго, прийме мене за тебе? — вирішив підколоти його я, натякаючи тим самим на те, що це через нього був змушений поголитися.

- Не бійся, не переплутає, —  впевнено заявив Михайло й промовив, — Ні, тобі таки й справді добре у костюмі.

- Тут я нічого не скажу.

- Це тому, що весь час намагався уникнути їх носити.

- Бо це не моє, — відповів йому я.