Лойко Самум - Польові троянди та ромашкові очі, Лойко Самум

— Так, звісно.

Дівчина слухняно повернулася та взяла солом’яний капелюх з довгою блакитною стрічкою, що висів на цвяху біля настінних картин. Та й капелюх ледве не здув вітер, як тільки-но вийшла на ґанок. Хоч сонця й не було, але ластовиння з’явилося одразу, крім цього, за межами будинку, русе волосся набуло рудого відтінку.

Від кав’ярні йшла лише одна протоптана стежка, до джерела. Квітуче поле було не рівним, а з багатьма зеленими пагорбами. Коли дув вітер, то здавалося, що це геть не поле, а мілке та не менш загадкове море. Цього глечика води вистачало на цілий день, але завжди в такий час варто було ходити, щоб набрати свіжої. Зазвичай це робила Джу, бо інші говорили що мають багато роботи, а насправді просто лінувалися, а її навпаки — довго вмовляти не треба. Та це не тому, що мала слабкий характер, або як новенька виконувала за інших роботу, а лиш тому, що Джу подобалося гуляти та милуватися природою. Це був єдиний час коли могла прогулятися, але й то не далеко. Джу завжди дивувалася, чому інші відмовлялися. 

Джерело чути було за кілька метрів. Воно було широким, як на джерело, але й на річку не схоже. Та всі вже звикли його так називати. Вода була крижаною та такою чистою, що видно було кам'янисте дно. Більші камені виглядали з-під води утворюючи місток між двома берегами. Дівчина завжди заздрісно дивилася туди, бо знала що можливо ніколи там не побуває.

Над квітами літали метелики та бджоли, у воду з берега стрибали жаби та плавали дрібні та кольорові рибки. Та не дивлячись на це, вода все одно вважалася найчистішою, та й гостям подобався її смак, а страви виходили ще смачнішими.

Джу присіла, щоб дістатися води, як раптом легіт збив її капелюх. Дівчина не встигла його спіймати й той перелетів на інший берег. Прослідкувавши за ним, краєм ока побачила темну фігуру. Розгледіти не встигла, вона швидко зникла, здається, просто розчинилася у повітрі. Джу піднялася та ще раз уважну оглянула квіткову галявину. Але нікого не побачила, лише свій капелюх на іншому березі. Дівчина вирішила, що їй лише привиділося, тому забрала глечик з водою та пішла. Вирішила, що капелюх забере наступного разу, бо було замало часу й Пелагея знову сваритиметься. 

Через певний час повернулася за капелюхом, цього разу вона була без доручення, а прийшла коли з’явилася вільна хвилинка. Та капелюха ніде не було, це вона побачила ще з іншого берега. Побродивши вздовж берега певний час, все одно нічого не знайшла. Засмутилася, адже подумала, що його вже далеко віднесло вітром.

— Не знайшла? — запитала Пелагея, але вже й сама зрозуміла побачивши сумне обличчя дівчини.

— Його вітром віднесло далеко, аж на той берег, — сказала Джу одягаючи свій фартух, — шкода. Він мені дуже подобався та й часу шкода витраченого. Як-не-як, а ручна робота…

Поряд проходила жінка трішки старша ніж Пелагея. Вона поклала руку на плече дівчині та промовила:

— Не переймайся так. У вільний час я тобі новий зроблю, найкращий у світі з урахуванням всіх твоїх побажань…

— Дякую, Сибіло.

Капелюх був зроблений власноруч цією жінкою. Вона єдина серед них вміла вишивати та шити й нікому не відомо де цього навчилася. Інколи з нудьги вона шила різний одяг та задарма дарувала його. Найбільше подарунків мала Лілія, найкраща подруга Джу та найжвавіша дівчина у світі. Вона знала все про всіх та, навіть, те що відбувається в інших світах. А ще вона була справжньою красунею, якій личило будь-що.

— Джу! Люба, я як тільки-но почула що сталося одразу неймовірно захвилювалася, — з цими словами Лілія забігла до кухні, — я ще раніше щось відчувала… варто було тебе все ж попередити.

— Нічого страшного, Лілі, поки що не трапилося, але дякую за хвилювання.

Джу достатньо добре знала Лілію тому не здивувалася її словам. З першого погляду здавалося, що вона не надто надійна та занадто емоційна, аби бути доброю подругою. Вона легко знаходила з усіма гостями спільну мову, можливо, саме через неї у кав’ярні завжди так людно. Насправді Лілія була м’якою та приязною, як швидко ображалася, так швидко й забувала образи, й ніколи не пригадувала навмисне та була готова допомогти будь-якої миті.

— Якщо тобі дуже сумно, то я допрацюю замість тебе, — крутилася навколо Лілія.

— Все гаразд, дякую, — запевнила посміхнувшись Джу.

Лілія майже все брала близько до серця. Звичайно Джу засмутилася, бо це був подарунок, але не настільки цінний, як вважала подруга.