Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

– Я не хочу цього робити, – пихнувши легеньким незадоволенням, сказав Алекс.

Омелян невесело хмикнув, та скептично спитав:

– Відмовиш Борису?

– Це… не вихід, – признав парубок.

– А що тоді, втеч… – дружинник перервався.

Він метнув оком у боки. Потім обережно поклав долоню на плече парубка, та легенько натиснув, пропонуючи відійти. Алекс погодився, та вони пройшли до стовбура одного з недприродно високих дерев, схожих на витягнутий дуб. Вони у Лісі росли нещільно, але всюди.

– Алекс, він дістане тебе усюди.

Парубок, що тільки знайшов спиною опору у вигляді непохитного стовбура, стрепенувся. І безрадісно подивився на Омеляна.

Той стояв навпроти нього, зокрема піклуючись, щоб ніхто не сховався по той бік древа, та не підслухав царевича.

– Я розумію… – Алекс зітхнув. – І дякую тобі, – молодий зазирнув старому песиголовцю в око. – Ти ж, як і всі, також за те, щоб я зробив це. Але попри це піклуєшся про мене, не гримаєш.

– Хех, Алекс, – тепло усміхнувся старий песиголовець, – будь ласка. Те, чим ти займаєшся, мені до вподоби. Та й всім іншим також. Той же Агапій, – він на мить скривився, – цей властолюбець поважно висловлювався про твої вистави, виставки. Ми всі цінуємо, що ти відроджуєш нашу культуру.

Вираз морди Омеляна подобрішав. Він навіть дозволив собі відвернутися від Алекса, щоб подивитися убік. Там, на краю площі, стояли постаменти зі скульптурами. Вони зображали позалісні дерева, предмети песиголового биту, та самих песиголовців. А інші песиголовці, живі, стояли поруч та роздивлялися їх. Здебільшого там стояли дорослі, але була навіть дівчинка років шести.

Алекс також глянув у той бік, і його морда теж посвітлішала. Він усміхнувся, його серце заспокоїлося, а потім і сповнилося теплом. Молодий лихиєць пишався своєю діяльністю – як і власними доробками, так і організацією виставок й вистав загалом.

– Я хочу займатися цим… – він вказав пальцем на скульптури. А потім губи сказилися в незадоволеній усмішці, котра швидко потьмяніла, плечі опустилися, а за ними й погляд. – …а не тим, до чого мене примушує батько…

Алекс опустив лапу. А Омелян зітхнув.

– Розумію. Борис давав тобі займатися культурою, бо вона подобалося і йому. Але тепер ти його спадкоємець, тож твоя слабкість ставить під загрозу і його.

Старий песиголовець ледь помітно знизав плечима. А молодий зітхнув, та кивнув, погоджуючись із його словами.

І тепер його мордою не промайнуло навіть крихти незадоволення, тільки журба.

Згодом вона змінилася безвиразністю, а парубок повільно заговорив:

– Якщо я втечу, він, ймовірніше, дістане мене, – Алекс дивився кудись на груди Омеляна. – Якщо ж залишуся та відмовлюся… я його єдиний син, але мій батько…

Молодий митець згадав згусток темряви у рамках квадрату, котрий був найулюбленішою картиною царя.

– Але він може тебе і вбити, – кивнув дружинник. – Або скалічити. У будь-якому разі, він не залишить непокору безкарною.

Алекс зітхнув та мовчки кивнув. Омелян теж не знав що сказати, тож між ними запала мовчанка. У ній молодий песиголовець безвиразно перебирав ідеї, вже вкотре, а старий оглядав його із сумом на морді. Той же не міг придумати, як перемогти батька, і це штовхало його до думки…

«Невже я прийму його волю?»

Молода особистість замотала головою, і…

Того дня, коли напали песиголовці, молода дівчина Маруся копирсалася у хаті. Тривожний дзвінний набат немов вибив із неї дух. Першої миті козачка застигла від страху, другої метнулася до дверей, але наступної помітила батьків мисливський кинджал, і…

…і тремтячим голосом особистість сказала:

– Я противитимуся.

– Що? – Омелян нахмурився.

– Хай там що, але я відмовлюся від цього, – Алекс захитав головою.

– Хай там що? Ти серйозно? – Омелян спохмурнів.

– Так, – кивнув парубок. – Я не бачу іншого варіанту.

– Це дурість. Він може… він тебе точно вб’є! – тоном дружинника залунали нотки гримання.

Колись відсутнього.

– Я не бачу іншого варіанту, – впевнено повторив парубок. – Я скажу це негайно ж, – він відгорнувся від стовбура.

Проте, не встигнув парубок ступити й кроку, як Омелян натиснув на його плече. Цього разу рішучіше та сильніше.

Алекс від несподіваності піддався натиску, та привалився до стовбура. Мордою парубка проступило здивування, котре швидко змінилося похмурістю. А його тіло напружилося.

Дружинник також напружився.

– Це дурість, – повторив Омелян.

Два песиголовці схрестилися поглядами, напружено міркуючи що робити далі – застосовувати лапи, чи поки що тільки язик.

Царевич статурою пішов у велета-батька, і височів над дружинником майже на голову, але він був худим, і слабко тренованим. Тоді як песиголовець поруч із ним був більш ніж тренованим, зокрема частими бійками не на життя, а на смерть.