Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

До світанку ще залишалося кілька годин, але їм було не до сну. Сон − це розкіш, коли вони нарізно, і перешкода, коли вони удвох лише на півдоби.

− Андрійку, я нагрію води, помийся і відпочинь ще трішки. Відчуй себе людиною перед поверненням до того пекла.

− Ланочко, ти ж знаєш, що не хочу втрачати жодної секунди. Давай просто побудемо поруч. Не хочу змивати із себе аромат твого тіла, збережу його якнайдовше, − чоловік посміхнувся і загорнув кохану в міцні обійми.

А їй цього й достатньо, щоб відчувати себе найщасливішою. Жіночі руки обережно погладжували мужню спину, зупинялися на свіжих рубцях і передавали своє тепло, що діяло по-справжньому цілюще.

− А знаєш, що..? − загадково почав Андрій.

− Скажи та й буду знати, − грайливо замуркотіла Мілана.

− Твої молитви таки працюють... Я відчував за плечима невидиму силу в тому бою. Наче якісь крила ховали мене від куль. Ось чую, знову почали орки наступати. У них зброї навалом, як і їх самих... Бачу, навпроти мене вискочило двоє з автоматами. Зразу ж дали чергу. А я як на долоні, наше укриття снарядом рознесло вщент, тільки й встиг, що припав до землі. Згадав твої слова: "Господь з тобою. Я молюся", − а потім автоматна черга і жодного влучання в моє тіло. За ноги хвилювався, бо ними можу врятуватися. Цілий. Почав перекочуватися до хлопців. Краєм ока побачив своїх і навіть встиг розцінити обстановку. Знаєш, Ланочко, в бою всі відчуття гострішають вмить. Стаєш справжнім хижаком: зір як у яструба, нюх як у гончої, гнучкість як у кішки... 

− А як же ти осколок впіймав? Бронежилет не одягаєш?

− Без броника ніяк. Статут забороняє легковажність. А на нульовці розумієш цінність життя з перших секунд. Але ти вгадала. Тоді мусив зняти свого броника... Поранення отримав Михайло, треба було нести його на собі − інакше ніяк. Протягнув більше кілометра, поки добрався до позиції. Там уже під'їхали медики і забрали до польового шпиталю. Тоді я скинув бронежилета, щоб на кілька секунд розім’яти спину. І тут по нас прилетіло... Накрило градами. Ми ще не оговталися від попереднього артобстрілу, а тут новий приліт.

− А що з Михайлом? Ти змовчав раніше, бо... − голос Мілани затремтів. Як не є, а все дитинство з Михайлом провели, в одному класі навчалися.

− Мишко в нормі, ще на весіллі погуляємо. В шпиталь вчасно довезли, уникнув ампутації руки. Ти ж знаєш, який він снайпер. Таких би нам у бригаду побільше.

− Ти сильно ризикував, коли вирішив тягнути друга на собі.

− Він зробив би так само. Без вагань. Якщо рятуватися, то разом.

− Страшно... навіть уявити такі картини лячно. А якщо б я там була...

− Мовчи, жінко, − Андрій вдав, що сердиться, − твоє діло − тут бути, дітей розуму навчати, волонтерити на місці, про мене згадувати. А туди ми волонтерів−чоловіків не всіх допускаємо. Тільки перевірених ділом, а не на словах героїв. Героїв і без волонтерів вистачає... Шкода хлопців, які вже не обіймуть своїх Марійок, Оксанок... вже не зазирнуть у радісні очі коханих. Моїх теж уже шістьох... на щиті... додому...

Він ще хотів щось розказати, але сльози накотили на очі і слова застрягли клубком у горлі.

Мілана зрозуміла біль коханого і ніжно пригорнула його голову до грудей, занурюючи пальці в розкуйовджене волосся.