Юльчик - Між рядками , Юльчик

Розділ 1: Тиша між рядками

Розділ 1: Тиша між рядками

 

Одного вечора, коли вона лежала на дивані з горнятком кави з молоком, її телефон завібрував. Повідомлення було від нього.

 

“Ти бачиш у мені свого майбутнього чоловіка?”

 

Серце забилося швидше. Вона довго дивилась на екран, не знаючи, що відповісти. Та й не потрібно було відповідати. Вона вже бачила. Щодня, прокидаючись поруч із ним, п’ючи разом ранкову каву, сміючись над дурницями, які розуміли лише вони двоє.

 

Наступного ранку він приїхав із нічної зміни. Сів на край ліжка і просто дивився їй у вічі. Мовчки. Його очі були втомлені, але не тілом — душею.

 

— “Можна я біля тебе посплю?” — тихо спитав.

 

— “Так…” — прошепотіла вона, не розуміючи, що саме відбувається, але відчуваючи тріщини в повітрі.

 

Він ліг поряд, заснув. А вона лежала, мовчала, плакала, намагалася теж спати, прислухалася до кожного його подиху, як до останніх звуків спільного дому.

 

О пів на сьому вечора він прокинувся. Сів знов на край ліжка. Знову мовчання. Порожнеча.

 

— “Ти щось скажеш нарешті?” — нарешті не витримала вона.

 

Він подивився на неї — сумно, винувато, але не сказав ані слова.

 

— “Скажи мені… Ти мене вже не кохаєш, чи хочеш розійтись?” — її голос тремтів, а груди стискалися панікою.

 

Він опустив очі.

 

— “Так…” — видихнув. Але вона знала, що це неправда.

 

— “Я не вірю тобі. Не бреши. Це не ти вирішив. Це вони — твоя мама й бабуся, так?”

 

Він не відповів. Очі наповнились сльозами, але слів не було.

 

— “Ти не маєш сил боротися за нас?” — голос у неї зривався. Вона вже ледве трималась.

 

Вона заплакала. Не стримано — так, як плачеш не від слів, а від зради тиші. Пульс зашкалював, 155. Її тіло тремтіло, серце гупало так сильно, що здавалося, зараз зупиниться.

 

— “Тобі байдуже, що мені погано, так?!” — вона схопилась, губи побіліли, ноги підкошувались.

 

Він мовчав. Плакав, але нічого не робив.

 

— “Збери всі свої речі. Будь ласка, залиш цю квартиру. Їдь звідси. Я не можу дихати, коли ти тут.”

 

Він кивнув і сказав – «Добре», не протестував. Просто мовчки зібрав усе в свій рюкзак. Вийшов, вказавши на мої ключі, постукав по дверях і пішов. І тоді — впала тиша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍