Невидимі крила - Ціна збереження , Невидимі крила

Він — не герой її книг. Але міг би стати головним.

Коли Лея вийшла з групи спілкування, саме Кай їй написав:
— Чому ти пішла?
Вона не чекала цього. Йому ж завжди було байдуже, правда?
— Просто набридло, — коротко відповіла вона. Але цього разу щось змінилося.
Вона подивилася на його фото уважніше. Русе волосся, коротко стрижене, карі очі, пухлі губи. У ньому було щось брутальне, але водночас спокійне. Лея одразу ж надіслала подрузі:
«А він нічо такий...»
З того моменту їхнє спілкування стало частішим. Дружнє, з нотками флірту, яке швидко переросло в щось більше. Лея ловила себе на думці, що чекає його повідомлень більше, ніж ранкової кави.
     І ось нарешті та довгоочікувана зустріч.
Коли вони поїхали до Леї додому, між ними більше не було незручності — лише тиха радість бути поруч. Їхні погляди зустрічалися частіше, руки торкалися ненароком, але з наміром. Усе ніби підштовхувало їх один до одного.
Кай лагідно торкався її пальців, ковзаючи по шкірі повільно, ніби вивчаючи кожен міліметр її присутності. Її подих став глибшим, і щось у грудях стиснулося від передчуття. Його дотики ставали сміливішими, але залишались ніжними, уважними, як у того, хто боїться злякати красу, яку тримає в руках.
Коли вона лягла поряд, він лише мовчки спостерігав, як вона закриває очі. Її тіло трепетало, але не від страху — від хвилювання. Він нахилився ближче, залишив теплий поцілунок на її плечі, а далі — на шиї, затримуючись, вдихаючи її аромат. Вона здригнулась від ніжності, притиснувшись до нього сильніше.
У той момент час зупинився. Світ зник — залишилися тільки вони. Його дотики розповідали більше за слова, а її подих відповідав на кожен його рух. Він не поспішав — кожна мить була мов музика, якою хотілося насолоджуватись. Вона тремтіла, але впускала його ближче, керована довірою і теплом.
Коли він торкнувся її там, де тиша стає глибшою, а думки зникають, Лея сховала обличчя в його грудях. Її тіло відповідало на кожен жест. Вона ніколи не відчувала нічого подібного, і вперше світ довкола почав втрачати сенс, поступаючись чомусь більшому — ніжності, довірі й глибокому зв’язку.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍