Сергій Фішер - Секрети будиночка номер 5, Сергій Фішер

– ...І нагадую всім: територія поза табором, включаючи ліс за озером, – заборонена зона. Нічні вилазки караються негайним відрахуванням. Вживання алкоголю та наркотиків – категорично заборонено. Перевірки кімнат проводитимуться регулярно.

– Якби вони дійсно знаходили все заборонене, Емма і компанія давно б вилетіли звідси, – прошепотіла Мона, схилившись до мого вуха.

Раптом мій погляд зупинився на хлопцеві, який стояв поруч із директором. Високий, з темним скуйовдженим волоссям і незмінним виразом нудьги на обличчі.

– Це син директора, Джейсон, – пояснила Мона, простеживши мій погляд. – Сімнадцять років, геній з математики, але погано ладнає з людьми. Наглядає за табором як помічник батька.

– Як і ти, бачу, знає всіх і вся, – усміхнулася я.

– Інформація – це сила, – підморгнула Мона. – І єдине, що робить перебування тут вартим часу.

Після вечері ми з новими сусідками по кімнаті – Моною, спокійною китаянкою Лін Чен і високою спортивною Тейлор Джонс – вирішили прогулятися до озера.

Вечірнє сонце забарвлювало воду в золотистий колір, і на мить я подумала, що мама, можливо, мала рацію. Це місце було красивим, і компанія здавалася нормальною. Можливо, чотири тижні пройдуть не так погано.

Ми йшли берегом, коли я помітила щось блискуче серед каміння біля кромки води. Нахилившись, я підняла розбитий смартфон. Екран був розтрощений, але телефон виглядав дорогим і явно новим.

– Дивіться, що я знайшла, – показала я дівчатам.

– Хтось буде дуже засмучений, – зауважила Тейлор, розглядаючи знахідку. – Це ж новий "Самсунг", коштує шалені гроші.

Лін повернула телефон і показала на задню панель:

– Дивіться, тут ініціали вигравірувані – "К.М.".

– Треба віднести його в офіс директора, – запропонувала я.

– Почекай, – Мона взяла телефон. – Спробуємо спочатку з'ясувати, чий він? Несподівано екран блимнув.

– Працює? – здивувалася я.

– Частково, – Мона натиснула на кнопку, і телефон увімкнувся, показуючи розбитий, але частково робочий дисплей. – Тут є заблоковані повідомлення.

На екрані мерехтіли кілька непрочитаних повідомлень, але прочитати можна було лише фрагменти:

"...якщо ти розкажеш..."

"...пожалкуєш, я присягаюся..."

"...потім зустрінемося біля будиночка №5..."

– Звучить загрозливо, – прошепотіла Лін, очі якої розширилися.

Раптом ми почули голоси за деревами – наближалася група людей.

– Ховай! – шепнула Тейлор, і я швидко засунула телефон у кишеню шортів.

З-за дерев з'явилася Емма Кларксон у супроводі Софії Рейс і двох хлопців – високого блондина і чорнявого хлопця з пірсингом у брові.

– О, нові жертви табору, – Емма театрально закотила очі, помітивши нас. – Вечірнє озеро вже окуповане.

– Ми якраз ішли, – швидко відповіла Мона, хапаючи мене за руку.

– Чудово! – посміхнулася Емма. – Бо нам потрібен простір для... обговорення важливих питань.

Софія, яка стояла поруч, нервово посміхнулася і на мить її погляд зупинився на моїй кишені. Я простежила за її поглядом і помітила, що край розбитого телефону виднівся зовні.

– Ходімо, – прошепотіла Тейлор, і ми швидко рушили до табору.

Коли ми відійшли на безпечну відстань, я дістала телефон.

– Ви бачили, як Софія дивилася на нього? Може, це її?

– Ініціали не збігаються, – зауважила Лін. – К.М., а не С.Р.

– Хто в таборі може бути з ініціалами К.М.? – задумалася я.

– Кім Мюррей, – миттєво відповіла Мона. – Дівчина, яка мала приїхати, але в останній момент відмовилася. Принаймні так сказали вожаті.

– Відмовилася чи не змогла? – прошепотіла я, роздивляючись розбитий екран, на якому все ще блимали фрагменти загрозливих повідомлень.