Сергій Фішер - Секрети будиночка номер 5, Сергій Фішер

– Ти не знаєш, про що говориш, – нарешті сказала Емма, але її голос вже не звучав так впевнено. – Знаю більше, ніж ти думаєш, – відповів Джейсон. – І поліція також знатиме. Вони вже допитують Кевіна. І він говорить, Еммо. Багато говорить. Обличчя Емми змінилося, ніби маска почала зісковзувати. Я побачила щось, чого ніколи раніше не бачила в її очах — страх. Справжній, голий страх. – Я нічого не зробила, – сказала вона, і тепер її голос звучав майже благально. – Нічого! – Тоді чому ти виглядаєш такою наляканою? – запитав Джейсон. – Невинні люди не панікують, Еммо.

Частина 1

Галузки хльоскали по обличчю, але зупинятися не можна. Серце гупало з такою силою, наче намагалося вирватися з грудей. Десь у темряві, метрів за п'ятдесят, тріснула гілка. Вони йшли за мною.

"Прихопили?" – долинув зловісний шепіт. "Так, усе готово. Вона про це пошкодує."

Я пригальмувала, намагаючись стримати хаотичне дихання, і озирнулася через плече. Темні силуети виднілися біля будиночка номер п'ять. Потрібно було дістатися офісу директора або хоча б знайти Джейсона, але шлях туди лежав через відкриту галявину. Мене одразу помітять...

***

Дві доби тому. "Табір «Соснова долина» – твоє літо, твої правила, твої пригоди!"

Я скептично дивилася на яскравий банер, що майорів над центральною площею табору. Мама зупинила нашу стареньку "Хонду", і дверцята зі скрипом відчинилися. Серпневе сонце безжально смажило десятки підлітків, які метушилися з валізами та рюкзаками.

– Ну що, Ліно, готова до найкращого літа? – Мама намагалася звучати оптимістично, але я чула втому в її голосі.

– Якщо чесно, це останнє місце, де я хотіла б бути, – пробурмотіла я, витягуючи свою потерту валізу з багажника. – Але дякую за зусилля.

Чотири тижні в таборі, повному незнайомих людей. Можна було б залишитися вдома і допомагати в кав'ярні, але мама наполягла. "Тобі потрібно спілкуватися з однолітками," – казала вона. Наче останній рік у школі не довів, що я – остання людина, яка розуміється на соціалізації.

– Ліно, послухай, – мама взяла мене за плечі, примусивши подивитися їй в очі. – Я знаю, що минулий рік був жахливим. Але це новий початок. Нові люди. Нові можливості.

Я кивнула, хоча вірила в це не більше, ніж у єдинорогів. Коли твоя сім'я ледве зводить кінці з кінцями, а ти носиш одяг з секонд-хенду, статусу королеви балу не очікуй.

– Обіцяю спробувати, – видавила я посмішку.

Реєстрація виявилася хаотичною. Біля довгих столів, де метушилися вожаті, вишикувалися черги. Я побачила їх одразу – Королівський двір. У кожному таборі є своя ієрархія, і ці діти, безсумнівно, були на її вершині. Засмаглі, з бездоганними зачісками та фірмовим одягом, вони випромінювали впевненість і зверхність.

– Слава богу, тепер тут є пристойний вай-фай, – заявила висока блондинка з ідеальним французьким манікюром, поглядаючи на новеньку "Айфон 15". – Минулого року я ледь не вмерла від нудьги.

Дівчина поруч із нею хихикнула:

– Емма, твій тато знову нагадував адміністрації про необхідність встановити вежу?

– А ти як думала? Річард Кларксон не дозволяє своїй дочці сидіти без зв'язку посеред лісу, – закотила очі Емма. – До речі, Софіє, ти ще ведеш той... "журнал"?

Темноволоса дівчина – вочевидь, Софія – загадково посміхнулася.

– Авжеж. Цього літа буде багато нових записів, – вона кинула оцінюючий погляд на натовп новачків.

Я автоматично опустила очі, хоча вони навряд чи мене помітили. Такі, як Емма Кларксон, бачать тільки рівних собі.

– Мортон, Ліна! – прокричала вожата зі списком. – Будиночок номер дванадцять!

Я підхопила валізу й поспішила отримати ключ і карту території.

– Ого, знайомі обличчя! – почула я голос Емми, коли проходила мимо. – То це та дивна дівчинка, що працює в кав'ярні біля школи?

Я прискорила крок. Звісно, вона мене впізнала – я кілька разів обслуговувала її та її друзів у "Рейнбоу кафе", де працювала на вихідних. На жаль, маленьке місто означає, що заховатися неможливо.

Мій будиночок виявився невеликою дерев'яною спорудою з двоярусними ліжками та простими тумбочками. Не "готель чотири зірки", але й не найгірший варіант. Я кинула валізу на нижнє ліжко біля вікна і почала розпаковуватися.

– Ти теж втекла від цивілізації? – почувся голос від дверей.

На порозі стояла невисока дівчина з кучерявим каштановим волоссям і ластовинням на носі.

– Мона Шерман, – представилася вона, простягаючи руку. – І так, я теж ненавиджу літні табори.

Я усміхнулася, відчуваючи полегшення:

– Ліна Мортон. І так, я тут примусово.

– Тоді ми порозуміємося, – Мона кинула свій рюкзак на ліжко навпроти. – Моя мама вийшла заміж втретє і їде у "романтичну подорож" із новим чоловіком. А мене запакували сюди, щоб не заважала.

– Моя просто переконана, що мені потрібно "соціалізуватися", – я закотила очі.

– О, ти помітила Еммину свиту біля реєстрації? – Мона дістала упаковку желейних ведмедиків і простягнула мені. – Вони тут постійні відвідувачі. Емма Кларксон – королева бджіл, її батько – якийсь впливовий адвокат. Поряд з нею завжди Софія Рейс – багата дівчинка з таємничим минулим.

– Звідки ти все це знаєш? – здивувалася я, беручи цукерку.

– Третє літо тут, – знизала плечима Мона. – Вони не змінюються – ті самі багаті діти, що лордують над усіма.

Мені одразу стало спокійніше. Принаймні я знайшла союзницю.

Під час загального збору на центральній площі директор табору Роберт Алден – високий чоловік зі строгим поглядом – оголосив правила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍