Роман Олійник (Argonayt) - ЗапІзнІле Каяття, Роман Олійник (Argonayt)

2

В крамниці, зважаючи на свята що наближалися, було доволі людно. Катерина витратила більше часу в черзі біля каси, чим на пошуки потрібного їй товару. Вже виходячи на вулицю вона несподівано почула за спиною:

– Катрю, доброго вам дня!

Таке привітання дещо спантеличило жінку. В школі, колеги по роботі й учні зверталися до неї – Катерина Максимівна, вдома, чоловік пестливо – Катруся, а тут ось це незвичне – Катря. Та й промовив його жіночий голос, хоч на перший погляд ніби й то чужий, однак щось таке віддалено знайоме у нього здається було. Катерина рвучко обернулася і за декілька кроків від себе побачила стареньку, що не зводила з неї очей.

– Доброго дня! – відповіла жінка напружено намагаючись пригадати, хто ж це така. Помережене зморшками обличчя бабусі теж видався Катерині чимось знайомим. Мабуть якась родичка одного з її численних учнів – перше що прийшло на думку вчительці.

– Не впізнаєш мене? – тонкі губи старої склалися в щось віддалено схоже на посмішку. – Знаю, постаріла і вже маю не такий привабливий вигляд як раніше.

– Ні, не впізнаю, – зізналася жінка пам'ять якої швидко перебирала обличчя всіх тих людей з якими довелося мати справу в минулому. Раптом із якихось віддалених закапелків виринув образ тої котру вона так наполегливо прагнула назавше забути, а разом з цим вирвався вигук: – Наталя Олегівна?!?

– Так, це я, – згідливо кивнула головою бабця й несподівано зробила комплімент. – А ти, я бачу, така сама красуня, якою й була в молодості.

– Та що ви, де вже та молодість, – Катерина ніяк не могла допетрати чого від неї зараз хоче ця стара жінка, для якої вона чверть століття тому була найлютішим ворогом.

– Не скромничай, виглядаєш просто чудово. Я спершу теж відразу впізнала тебе. Думала, що сплутала з кимось другим, бо зір вже почав підводити. А коли переконалася що не помиляюся не могла повірити, що нарешті зустріла тебе. Ми ж так давно не бачилися. Маємо про що згадати і про що погомоніти.

– Про що нам гомоніти і навіщо про щось згадувати, – вмить наїжачилася жінка, котра мимоволі запідозрила в пропозиції співрозмовниці якийсь прихований підступ.

– А хіба немає? – здивувалася бабця безцеремонно беручи її попід руку. – Катрю, Катрю те що трапилося в минулому вже не змінити, та яким би воно не було, а відмовлятися від спогадів про нього не годиться.

– Ну в тому минулому що нас колись пов’язувало хороших спогадів буде мало, – сердито нахмурила брови жінка й щоб дальше не ходити околяса та даремно не витрачати час прямо запитала: – Наталю Олегівно, чого ви від мене хочете? Вибачте, та я зараз дуже зайнята і мені ніколи точити з вами ляси.

– Не будь такою жорстокою. Я ж не прошу багато, тільки дрібку твоєї уваги, щоб сказати те що хочу.

– Гаразд, – по нетривалій паузі неохоче погодилася Катерина Максимівна. – Кажіть вже, що хотіли.

– Тут не місце для такої важливої розмови, – відповіла стара й раптом запропонувала. – Може зайдеш до мене в гості? Іти недалечко. Посидимо, поп’ємо кави, поговоримо.

Чесно кажучи Катерині Максимівні не надто припала до душі ця пропозиція, однак вона чудово розуміла що це буде найкращим способом відкараскатися від цієї набридливої бабці. Тож приречено зітхнувши вона коротко буркнули.

– Добре. Ходімо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍